Мова розвивається, змінюється, так само змінюється й правопис. З часом наслідування старої орфографії стає своєрідним стилістичним прийомом, щоб підкреслити архаїчність, консервативність чогось. Або ж виникає певна мода на архаїку, що ми можемо спостерігати
в російській мові.
Знання губляться, тому наслідування старих правил часто відбувається з помилками. Однак, навіть погана стилізація спрацьовує: більшість не знає всіх нюансів застарілих правил — на те вони й застарілі. Тому «Правопісаніѣ вЪ стилѣ Ѳоѳудѣі» сприймається як скоріш дореволюційне російське, ніж сучасне.
Інший прийом архаїзації — почерк, шрифт. І, схоже, для української мови саме шрифти є основним засобом стилізації під давнину. Принаймні, мені ще не доводилось бачити «староукраїнської» стилізації, що зводилася б до орфографічних маніпуляцій, а не вибору почерку а-ля староукраїнський скоропис чи шрифтів Чебаника.
Можливо, така ситуація склалась через занадто велику різноманітність українських правописів у ХІХ ст.: желехівка, драгоманівка, максимовичівка, кулішівка, ярижка, і ще десятки правописів окремих авторів, що не набули розповсюдження. Інша проблема — нестача інформації: більшість наших сучасників бачили в старій орфографії, мабуть, лише книги Грушевського, якщо бачили взагалі. Про давніші староукраїнські правописні норми уявлення сучасних українців більш ніж туманне.
Отже, як має виглядати український текст, щоб сучасний читач сприйняв його як архаїчний, написаний старим правописом? Цікавить не точне відтворення старих текстів, а лише сучасна стилізація орфографії, без огляду на грамотність.
