Лингвофорум

ЦитироватьЗагалом же здійснений аналіз статусу і стану фемінінного словотворення доби українізації дещо бентежить. Якщо вже в українській мові, на відміну від російської, професійні назви бувають здебільшого осібні для чоловіків і осібні для жінок, то цей процес мав би послідовно відбитися у словниках ділової мови, перекладних словниках, укладених до початку першої хвилі деукраїнізації, та у словниках, виданих представниками української діаспори, які, позбавлені будь-якого диктату та тиску із зовні, мали б підтвердити послідовне збереження мовою українських емігрантів уже відомих в 20-30-х роках фемінативів. Адже соціальна активність жінки в період українізації була достатньо високою, аби сформувати «соціальне замовлення» на відповідне позначення особи жіночої статі, а наша мова мала і має достатню кількість фемінізувальних формантів, щоб таке «соціальне замовлення» виконати.
Отримані нами дані дають вагомі підстави поставити під сумнів наявність стійкої або хоча б відносно стабільної традиції в послідовному продукуванні словотвірних фемінативів у період українізації, про яку не свідчать ані дані українських граматик кінця XIX — поч. XX ст., ані дані словників, що фіксують стан українського фемінінного лексикону означеної доби.

ЦитироватьПроведене дослідження також засвідчує проблематичність твердження про те, що фемінізація в українській мові доби українізації була явищем усталеним, послідовним, виявляла високу активність і що є підстави говорити про стабільну мовну традицію української мови початку XX ст. у творенні парних іменників жіночого роду, яку за радянських часів штучно (силоміць) нівелювали і до якої нам усім сьогодні в контексті автохтонізації нашої мови слід повернутися.