Якість мови журналістів

[Волод]

ШЧо поробиш?

Еехххх...
А от якби українці старанніше дотримувались орфоепічної вимови, то могли б тих ворожих агентів, що якимось дивом пройшли тест «паляниця», добивати «Щекавицею»

Головне в розслідуванні злочину:  «не вийти на самого себе».

[Волод]

Кошерний "звук" «шч».

[Python]

Так я і не зрозумів, яка вимова "кошерна"?
Мені більше подобається "шч".

Власне, «шч» і має бути. Плюс розмовне шокання в обмеженому переліку слів.

[Python]

Відсутність орфоепічних норм на сучасних українських телеканалах — незовсім правда. Якась подоба орфоепічної традиції в останні кілька років там уже сформувалась — різні журналісти намагаються дотримуватись одних і тих же зразків вимови — біда в тому, що це, скоріш, антиорфоепія. Зараз поясню, чому. Мене звати P

Це те, що я називаю «голос-пилка». Проблема стосується й вимови (вона розплескана, без властиво українських фонетичних тонкощів, з вишкіреними зубами там, де справжній українській мові властива деяка огубленість), але найбільше відчувається в інтонації — практично однаковій незалежно від ситуації, на одній постійній дзвінкій ноті. Чомусь усі вирішили, що мова журналістів має звучати голосно, дзвінко, щоб аж вуха різало, по-дурному жваво, без якоїсь делікатності, без правдивих сумних ноток, навіть коли вони необхідні. Власне, й щирої радості, якщо придивитися, в такій мові нема — лише награна постійна веселість.

«Йоу-йоу-йоу, в Розетка нові знижки на смарт-мівінайзери! Купуй сьогодні і встановлюй нові бруджети від Київстар безкоштовно!» — жваво, голосно, без жодних ноток задуми чи хоча б нейтрального спокою.

«Кабмін зобов'язав власників котів та собак терміново провести вівісекцію чотирилапих. Записатися можна через телеграм-чат або застосунок Дія» — жваво, голосно, без жодних ноток співчуття, стурбованості чи хоча б нейтрального спокою.

«Ракета влучила в багатоповерхівку. Сотні людей несуть ковдри та м'які іграшки до місця завалів» — жваво, голосно, можна додати трохи робленої співчутливості в стилі «Що ми бачимо! Гора Майк ставить Худому Сліму свій фірмовий потрійний канделябр — ой, це, мабуть, дуже боляче!»

І т.п. (Усі приклади вигадані, але ви легко можете знайти й справжні).

Це вони навмисно так роблять, аби вибісити слухачів, щоб ті почали накручувати їм рейтинги роздратованими коментарями? У часи, коли успішність телеканалу залежить від рейтингу на ютюбі, це справді може мати сенс.

Чи, може, журналісти орієнтуються на мову реклами, рок-концертів та дубляжу комедійних бойовиків? Комерційно успішні жанри, як реклама, підминають під себе мову ЗМІ вцілому, стають її еталоном, на який усі рівняються. Або ведучий з концертного майданчика стає редактором новин і підганяє вимову підлеглих під свої стандарти якості. Ніби теж логічно.

Або ж сучасні українські диктори беруть приклад зі своїх американських колег, переносячи в нашу мову їхні інтонації без урахування мовно-культурного контексту? Міміка й інтонація — річ культурноспецифічна. Відомо, наприклад, що американці сприймають східних слов'ян як якихось суворих злих песимістів — але це працює і в протилежний бік. Нейтральній українській мові властива деяка сумовитість навіть у порівнянні з російською, більш складна емоційна забарвленість (не перебільшено виразна, а саме більш складна — як тиха мелодія, де потрібна не гучність, а тонко відчуті півтони). Міміка англофонів здається нам перебільшеною, надлишковою, американська посмішка стереотипно сприймається українцями як нещира — імовірно, такий же ефект викликає й інтонація. Звісно, це не означає, що українці всуціль набурмошені буркотуни, а американці — верескливі блазні, позбавлені справжніх почуттів. В нас просто різні мови вираження емоцій, які теж треба повноцінно вчити. І наша «мова-пилка», якщо це малось на увазі наслідування канонів західної журналістики, не лише позбавлена українських засобів інтонаційної виразності — ймовірно, й американської інтонаційної виразності, якої ми не розуміємо, в ній також нема, лише деяка зовнішня подібність у межах нашого куцого сприйняття.

[Python]

P.S. Можливо, корені «голосу-пилки» слід шукати не в англійських інтонаціях, а в російських. Це пояснює й журналістську вишкіреність замість властиво української огубленості й розслабленості мімічних м'язів. Причини явища зрозумілі: ще з десяток-другий років тому українська мова була «неформатом», багато журналістів будували кар'єру саме російською мовою, яка нині з очевидних причин стала небажаною. Зрозуміло, що при переході на українську якісь старі звички лишаються — зокрема, й уявлення про те, як слід правильно говорити в ефірі. Така погано описана й узагалі складна для опису річ, як інтонація, при такому переході легко переноситься з мови на мову, але тут вона вже навіть стала певним деструктивним каноном, під який підганяють свою мову й журналісти без російськомовного кар'єрного досвіду.