Ім'я по батькові

[DarkMax2]

Масенко Л. Т. Українські імена і прізвища. — К.: Т-во «Знання» УРСР, 1990.
Назви людей за ім'ям батька, так звані патроніми, відомі ще з давньоруського періоду, хоча в минулу історичну добу вони за своєю функцією не були цілком тотожними сучасним іменам по батькові, які входять до складу загальноприйнятого у нашій країні повного офіційного найменування людини.
Патроніми зустрічаємо у найдавніших писемних пам'ятках східних слов'ян. Так, нащадків князя Ігоря у давньоруських літописах іменують Ігоревичами, князя Мстислава — Мстиславичами, Ізяслава — Ізяславичами тощо. Під найменням по батькові (Ярославна) відома героїня давньоруського епосу «Слово о полку Ігоревім».
У літописах трапляються й поодинокі випадки творення форм на -ич від імені матері. Позашлюбного сина Ярослава Галицького літописець називає за ім'ям його матері — Олег Настасьич.
Спосіб іменування осіб назвами, утвореними від імені батька за допомогою суфіксів -ич, -ович, -евич, уже в період Київської Русі мав виразний становий характер. Ним мали право користуватися лише представники соціальної верхівки суспільства. Почесним привілеєм вважались найменування по батькові на -ич, -ович, -евич і в пізніші часи — у XIV—XVIII ст.
У староукраїнських пам'ятках вони вживаються лише стосовно представників князівських і шляхетських родів, а також міської ремісничої і купецької верхівки.
Зафіксовані в пам'ятках XIV — XVIII ст. патроніми походять від різних форм християнських імен: Семень Игнатовичь, Дорофей Омилияновичь, Федорь Карповичь, Яцко Патрикиевичь, Никита Онанковичь (від Онанко<Анания) та ін. Чимало імен по батькові, засвідчених пам'ятками, утворено від язичницьких, дохристиянських імен: Вячковичь, Маличь, Грибовичь, Шиловичь, Зубовичь, Путиловичь, Радичь, Немировичь (від Вячко, Маль, Грибь, Шило, Зубь, Путило, Радь, Немирь).
У староукраїнських писемних пам'ятках трапляються й іменування, утворені від слів, що вказували на заняття батька (Антонь Гребенниковичь, Ивашко Поповичі, Горинь Снтниковичь тощо) або його етнічну чи територіальну приналежність (Федорь Сербиновичь, Юрко Черкасовичь, Процко Пинчуковичь, Федорь Русиновичь та ін.).
Суворо регламентованим було вживання імен по батькові на -ич, -ович, -евич у середньовічній Російській державі. Звертатися за двочленною формулою (ім'я + ім'я по батькові) можна було тільки до князів, царів та наближених до них осіб. Сам Московський государ вказував, кого слід писати з -вичем. За часів Катерини II було видано указ, який обмежував право іменуватись по батькові на -вич вузьким колом людей. В указі зазначалось: «Особ первьіх пяти классов писать полньїм отчеством; лиц от шестого до восьмого классов включительно — полу-отчеством, а всех остальннх — без отчества, только по имени». Слід пояснити, що за Петра І всі державні цивільні й військові чини було розподілено на 14 класів від генерала-фельдмаршала і канцлера (особи І класу), до колезького реєстратора і прапорщика (особи XIV класу). Отже, Іваном Петровичем в офіційних документах можна було іменувати лише канцлера, радників і генералів. Усі інші чини задовольнялись так званим «полуотчеством» на -ов, -ин: Іван Петров Маликов або Іван Петров син Маликов.
Соціальна градація визначала й склад тогочасної офіційної формули найменування особи. Зокрема, бояр у середньовічній Росії іменували за тричленною формулою, близькою до сучасної (індивідуальне ім'я + повне ім'я по батькові на -вич + родове ім'я), поміж середніх верств (поміщиків і заможних купців) поширеною була двочленна формула (індивідуальне ім'я + ім'я по батькові на -ов, -ин).
Як атрибут привілейованості тричленна формула іменування особи певний час побутувала і на Україні: «На Україні, так само, як і в Білорусії,— зазначає дослідник української антропонімії М. Л. Худаш,— тричленне іменування спостерігається також як своєрідна прерогатива соціальної верхівки, а у XVI—XVII ст.— заможного міщанства, яке в писемних пам'ятках, очевидно, і в побуті, охоче вживає патріархальні, традиційні іменування по батькові на -ич, -ович, -евич часто разом з третім компонентом, де може виступати назва за місцем походження, професією, заняттям, або якимось прізвиськом».
Але поступово діапазон вживання тричленних іменувань на Україні і в Білорусії було звужено, особливо на західноукраїнській території, яка входила до складу шляхетської Польщі, де діяла двойменна антропонімічна система.
Нетиповість тричленної формули найменування особи для народного середовища, властиве українському селянству сприйняття цієї форми як чужої і панської яскраво відображають відомі рядки Шевченкової поеми «Юродивий», в яких поет блискуче пародіює офіційне тричленне іменування представників російської суспільної верхівки — київського генерал-губернатора Дмитра Гавриловича Бібікова та харківського генерал-губернатора князя Долгорукова:

Во дні фельдфебеля-царя
Капрал Гаврилович Безрукий
Та унтер п'яний Долгорукий
Украйну правили.

Показово, що московські канцеляристи, вважаючи імена по батькові на –вич виключним привілеєм російської аристократії, переінакшували на «полуотчества» відповідні найменування українців і білорусів, причому помилково поширювали цей звичай і на ті антропоніми з суфіксами -ович, -евич, які в XVI—XVII ст. уже перейшли з розряду імен по батькові у розряд спадкових прізвищевих назв. Так, посли Богдана Хмельницького, які в українських грамотах звуться Герасим Яцкович, Павел Обрамович, Самуйло Богданович, у документах московських канцелярій іменуються Герасим Яковлев, Павел Аврамов, Самойло Богданов. Родову прізвищеву назву великого гетьмана Литовського Григорія Олександровича Ходкевича московські бояри у посланні до нього переробили за зразком російських «полуотчеств» на Хоткеева. Богданові Хмельницькому московські канцеляристи неодноразово робили зауваження, що він «непристойно величається» ім'ям по батькові на -ович (Михайлович).
У російських офіційних документах соціальна диференціація у вживанні «отчеств» і «полуотчеств» збереглась до самої революції. Безсмертний зразок бюрократичного стилю державних установ минулого століття залишив нам М. Гоголь. У скарзі на сусіду, яку подав до повітового суду його знаменитий персонаж Іван Іванович, письменник точно відтворює, іронізуючи, тогочасні формули російської ділової мови, у тому числі офіційне іменування особи: «...Й потому прошу оного дворянина Йвана, Никифорова сьша, Довгочхуна, яко повинного в зажигательстве, в оскорблении моего чина, имени й фамилии й в хищническом присвоєний собственности, а паче всего в подлом й предосудительном присовокуплении к фамилии моей названия гусака, ко взьісканию штрафа».
З другої половини XIX ст. імена по батькові на –вич поширились у побутовому спілкуванні і серед інших верств населення Росії, Але їх аристократичне походження знайшло відображення у сфері застосування цих форм — у народнорозмовній мові вони побутували як підкреслено шанобливі форми звертання до поважних осіб або людей старшого віку.
В цей же період під впливом російської мови звичай вживати імена по батькові на -ович, -евич, -івна, -овна у функції шанобливої форми іменування осіб набув поширення і на Лівобережній Україні, що знайшло відображення у творах Г. Ф. Квітки-Основ'яненка. Згадаймо, як величали односельці конотопську відьму: «...Ніхто не смів її не тільки відьмою або чим взивати, та ще й величали її по менню: Семеновна або пані Зубиха» або головного героя оповідання «Знахар»: «...Й каждьш, участвуя в приношений, вприбавок не назьівает уже знахаря просто Данилом, а величает, как й других почстнмх в слободе людей, по отчеству; вот й пошел он «Радивоновичем». Герой п'єси Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Щира любов» наймит Микола не сміє називати дружину, що займає вище соціальне становище, за ім'ям: «Заприсягаюсь... любити вас, Олексіївно, шановати, почитовати вас, не як є ви моя жінка, а як проти мене господиня». Так може звернутися, і дівчина до нареченого, виявляючи цим повагу до нього: «Семеновичу! бачу я, що ви мене дуже любите» («Сердешна Оксана»).
Проникнення в український антропонімікон російських форм імен по батькові на -вич засвідчує й перша граматика української мови, складена Олександром Павловським на початку XIX ст. Як зазначає автор граматики, паралельно з антропонімами на -вич широко вживались питомі українські іменування сина за батьком, утворені від батькового імені за допомогою суфікса -енко, що пізніше були офіційно закріплені в українській мові в іншій функції — у функції прізвищ. «Отечественнне имена,— пише О. Павловський у граматиці,— кончающиеся в Российском язьіке на -вичь у Малороссиян имеют своє окончание на -енко, которьіе часто означают их й фамилии, например: Грищенко, Хведоренко, Онопрієнко, Карпенко, Павленко. Однакоже если они хотят кого почестить, то из уважения к нему говорят также Григоріевнч, Хведоровьіч, Онухріевьіч, Карповьіч, Павлович».
Традиція шанобливого звертання до старших людей за ім'ям по батькові (Трохимович, Гаврилівна) зберігається у неофіційному вжитку і в наш час.
Крім імен по батькові на -вич, що були своєрідним атрибутом соціальної вищості, отже, мали обмежену сферу застосування, в живій діалектній мові українського народу широко побутували інші, нейтральні за значенням, найменування осіб за батьком. Серед них найпоширенішими були форми з суфіксами -енко та -ук (-юк), -чук. У різних говорах української мови патронімічні назви утворювались також за допомогою суфіксів -еня, -ат (-ят), -ак (-як), -чак, -ів, -єв, -ин.
Якщо назви синів за батьком мали в уснорозмовній народній   стихії  досить  численні  словотворчі  варіанти,  то наймення   дочок  здавна   побутували   на   всій  території  України  в  одній  формі  —  вони  утворювались  від  імені,  прізвиська   або   назви   професії   батька   за   допомогою   суфікса -івна.    Такі     назви     широко     відображені   і   у   фольклорі («У  містечку  Богуславку,  Каньовського  пана,  Там  гуляла Бондарівна,   як   Пишная   пава»),   і   в   художній   літературі (порівняймо   наймення   дівчат   у   творах   Г.   Квітки-Основ'яиенка:   Одарка   Макотрусівна,   Пазька   Левусівна,   прикажчиківна,  Дротівна   Маруся,   хорунжівна   Олена,   Явдоха    Горшковозівиа,   Галочка   Таранцівна   та   І.   Нечуя-Левицького:    Мотря   Довбишівна,    Настя   Топілківна,    Олеся Музиківна,   Килина   Левадівна,   Уляна   Редьківна,   Якилина  Бондарівна  та  ін.).

[Wolliger Mensch]

1) Почему не ссылкой?
2) А где ваше сообщение?