ЖОНА́, и, жін.
1. нар.-поет. Заміжня особа стосовно до свого чоловіка. [Калеб:] Так, брате Джошуе, хай прийде Дженні і скаже нам, чи обіцяв їй Річард її узяти за жону (Леся Українка, III, 1952, 66); Ярина навіть сказала, що вона козацька жона, і що козак її десь воює з поляками (Петро Панч, Гомон. Україна, 1954, 345).
2. розм., рідко. Те саме, що жінка 1. Коли Слободянські сторони доводилось переїздить, то чували, — стара жона викопала печери у крейдяній горі (Марко Вовчок, I, 1955, 180).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 543.