Ще можна між Києвом і Київщиною зробити кордон з вівчарками провсяк випадок — але мова не про це. Існує, наприклад, кінофестиваль, покликаний бути подією всеукраїнського масштабу й творити образ України за її межами. Якщо цей образ виходить надто «південно-східним», то центр-захід, стежачи за подією, почувається зайвим на цьому святі життя. Звичайно, наші в подібній ситуації здебільшого політкоректно мовчать (зрештою, кого той фестиваль цікавить?), а от для діаспори, яка живе в умовах відірваності від українських реалій і більше уваги звертає на зовнішній образ України, це вже більш критично.
З іншого боку, а що показати україномовному глядачеві? Юрій Шевчук цілком має рацію в тому, що відсутність «гламуру» в українській культурі — ознака не її вищості/інтелектуальності, а просто обмеженості в розвитку. Звичайно, він схильний винуватити в усьому радянське минуле — але ж вибачте, ми вже більше двадцяти років незалежні, до цього часу молодь кінця СРСР/початку Незалежності вже досягла зрілого віку й відтіснила залишки партноменклатури з керівних посад та решти впливових соціальних ролей, тож більше претензій має бути до цього пострадянського покоління. Але, якщо говорити про українське кіно, то чому, якщо українська мова, то обов'язково всі у вишиванках і шароварах? Чому сучасний україномовний фільм не може бути тим, чим є сучасний російськомовний фільм (з усією різноманітністю жанрів), а не лише чимось історично-викопним? Загалом, патріотизм — це добре, але якщо лишається тільки патріотика/історія/фольклористика — це вже деградація.
