Украинская литература

[Python]

А взагалі, на тлі того, що йому вдається носити ім'я Вадим і бути письменницею... «Тю, синку... він же москаль!!!» Зв'язок між походженням, самовизначенням і фактичною сутністю надто заплутаний, імовірно, навіть для нього самого — у всіх можливих аспектах ідентичності. Не здивуюсь, якщо все це поєднується з самовизначенням себе мусульманином (серед проукраїнських лівих спостерігалась і така мода) і запереченням існування бога, наприклад.

Чи зауваження Sandar'а стосувалось орфографії прізвища (порушеної на сторінці згаданого автора)? З моєї точки зору, орфографічна вимога писати -єв у таких прізвищах незовсім виправдана — ні з точки зору етимології (там навіть не Ѣ, у відмінкових формах українського відповідника ми бачимо Е), ні з точки зору мелодики української мови (яка не любить Є після приголосних) — утворення -ев тут хай і ненормативне, але й не протиприроднє. Звісно, якщо письменниця не мала на увазі «Яковлев пишемо — Якавлєф читаємо», що теж не можна виключати.

[Sandar]

А взагалі, на тлі того, що йому вдається носити ім'я Вадим і бути письменницею... «Тю, синку... він же москаль!!!» Зв'язок між походженням, самовизначенням і фактичною сутністю надто заплутаний, імовірно, навіть для нього самого — у всіх можливих аспектах ідентичності. Не здивуюсь, якщо все це поєднується з самовизначенням себе мусульманином (серед проукраїнських лівих спостерігалась і така мода) і запереченням існування бога, наприклад.

Чи зауваження Sandar'а стосувалось орфографії прізвища (порушеної на сторінці згаданого автора)? З моєї точки зору, орфографічна вимога писати -єв у таких прізвищах незовсім виправдана — ні з точки зору етимології (там навіть не Ѣ, у відмінкових формах українського відповідника ми бачимо Е), ні з точки зору мелодики української мови (яка не любить Є після приголосних) — утворення -ев тут хай і ненормативне, але й не протиприроднє. Звісно, якщо письменниця не мала на увазі «Яковлев пишемо — Якавлєф читаємо», що теж не можна виключати.

Ні, це було не до орофографії, я розумію, шо в документах він Яковлєв, а не Яковлев. Я підкреслив його етнічність. Він з такою нарікати на чиюсь провінційнсть не має права. Ти і я маємо, бо в нас наша етнічність. А він з чужою пхається. Тим більше — ясно, що я маю на увазі конкретну, а не будь яку чужу.

[DarkMax2]

Тобто я правильно відповів на цей закид.

[Sandar]

Тобто я правильно відповів на цей закид.

Недоречно відповів. Бо крім його прізвища нам відомо про його походження. Для нього українське — не те в чому він виріс. Так само як він не ріс дівчинкою, а каже, шо дівчинка.

[Python]

Я підкреслив його етнічність. Він з такою нарікати на чиюсь провінційнсть не має права. Ти і я маємо, бо в нас наша етнічність. А він з чужою пхається.

Право — поняття відносне. Навіть якщо він цієї думки не висловлюватиме, все одно ж він так думатиме, і йому подібні — також.
Як не він, то хтось інший рано чи пізно це скаже. Просто треба мати на увазі, що це бачення ззовні, а не зсередини.

Втім, це навіть не типовий український росіянин — належачи, перш за все, до ЛГБТ-руху, він не може бути типовим представником навіть тієї спільноти, в якій народився. Якщо читати, що він пише, то його неприйняття «укрсучліту» більш відповідає не російському шовінізмові (з яким можна пов'язати лише риторику про провінційність), а баченню крізь призму ліволіберальних поглядів. Звідси осуд націоналізму, ксенофобії, гомофобії і т.д., які для нього є ключовим критерієм поділу на своїх і чужих — безапеляційного і при цьому поверхневого, за суто формальними критеріями й без глибокого аналізу, чим один націоналізм відрізняється від іншого, і чому, власне, українська спільнота збирає людей з такими неприємними для нього поглядами.

З іншого боку, якщо нам колись нарешті набридне гратися в вимираючу націю (якою ми не є) й захочеться стати нацією великою, то нам доведеться подумати про інтеграцію до неї тих, хто початково до неї не належить (а тому не має тих причин бути в ній, що маємо ми, не поділяє тих поглядів, що поділяємо ми, і т.д.). Якщо російська мова нині виконує функції засобу спілкування між носіями проросійських поглядів та їхніми опонентами, то подібну ж функцію муситиме виконувати й мова українська. Якщо в несприятливих умовах з україномовного культурного простору вимивались носії антиукраїнських поглядів, то в умовах посилення позицій української мови ми зіткнемося з плюралізмом про- та антиукраїнських поглядів у рамках цього простору. І хоча ці антиукраїнські погляди самі по собі деструктивні з точки зору виживання цього простору, вже той факт, що цей простір стає платформою для діалогу між ними, перетворює всіх його учасників на ресурс для його розвитку. Грубо кажучи, якщо ви ходите на vk, щоб лаяти російських шовіністів, то в виграшній позиції опиняється, в першу чергу, vk, і, як не дивно, російськомовний простір уцілому. Якщо українофобам українська мова буде потрібна, щоб викривати недоліки українців, це означатиме лише, що українофоби потребуватимуть української мови. Будь-яка муха, що потрапила до павутиння, в кінцевому підсумку, приносить користь господареві цього павутиння, незалежно від бажання бути з'їденою.

[DarkMax2]

Вадим Яковлев, письменник: «Щастя ніколи не стане метою України як держави і українців як нації, поки індивід не стане самоціллю для нашої країни і для нашого народу».

"Щастя як мета": У Чернівцях відбувся четвертий Національний круглий стіл - Міністерство культури та інформаційної політики України.

І в Одесі (минулого року).

[Волод]

Це якась маячня, про волю.
Мене без гальмівної сорочки можна тримати поряд з вами, коли я не те щоб навмисно, а навіть ненавмисно не буду суттєво шкодити вам.
А це можливо, коли у нас будуть відсотків на 95 спільні цінності, спільні звичаї, спільні шаблони поведінки, ...
Тоді можна звільняти працівників компетентних органів і т.д.

Тобто, насправді вільними можуть бути  тільки чиповані люди, ще й чипи повинні бути однієї фірми.

А при різноманітті, різнобарв'ї вір, народів, культур, звичаїв – потребуємо весь коктейль держнасилля.

[Python]

Попри всю специфічність особи пані Яковлева, в чомусь її закиди таки влучили в ціль — у першу чергу, там, де її зброєю проти укрсучліту стали цитати з укрсучліту. Так, звісно, вирвані з контексту й тенденційно підібрані, але. Чи є в них філігранна робота зі словом, влучність думки, хоча б нестандартний погляд на речі? Ні — просто грубість, дешева й примітивна, непереконлива навіть для тих, хто ці ідеї поділяє. Як би ми не ставились до цих ідей, робота письменника — одягти висловлювану ним ідею в елегантну форму слова. Цієї роботи зроблено не було. Українська мова отримала ще одну точку вразливості, яку довгий час в одних колах не помічали, бо не дивилися, а в інших було заведено не прискіпуватись до недоліків форми, бо «спасибі, що хоч хтось пише українською», та і які можуть бути претензії до форми криків відчаю?.. Але ж рано чи пізно хтось би таки подивився на них під ось таким критичним кутом... «Язик мій — ворог мій».

Звісно, пропонована письменницею й публіцистом альтернатива цьому — творчість письменниць і письменників нової генерації, що висвітлюватимуть «правильні» «актуальні суспільні проблеми» в «правильному» світлі. І така «правильність» не передбачає можливості рівноправної дискусії. Очевидно, ми бачитимемо висвітлення доволі вузького кола тем з доволі одноманітними типажами в ролі протагоністів і антагоністів, картонність яких виправдовуватиметься «актуальністю», «прогресивністю» чи іншими подібними аргументами. У цьому плані, культурний продукт покоління толерантності мало чим відрізняється від того, за що тут критикується укрсучліт: тенденційність і упередженість, хіба що в іншому напрямку. Але ж і навпаки: та ж таки картонність персонажів і упередженість автора властива й укрсучліту, а тому згадані вище цитати цілком можна вкласти в вуста картонного антагоніста, і вони не звучатимуть там як щось протиприроднє.

[DarkMax2]

Літскандали-2021: письменники в судах, Аваков-письменник і шевченківські пристрасті.

[DarkMax2]

Жанрові особливості та творчий потенціал сучасної української літератури (на прикладі українського цифрового самвидаву)

[DarkMax2]

[lammik]

Тут уже из названия можно диагнозы ставить.

[Python]

Тут уже из названия можно диагнозы ставить.

Заголовок страшніший за саме відео, ІМНО. В нормі, я б і не пробував дивитися відео з такою назвою, очікуючи стереотипної балаканини про «подолання національного комплексу меншовартості» або щось подібне. Не знаю, для чого вибрали саме цю фразу, яка, по суті, не описує тематики розмови і скоріш провокативна, ніж інформативна.

[DarkMax2]

Клікбейт? Вибачте, слід було уточнити, що розмова про книжку "Крім "Кобзаря".

[Python]

Клікбейт?

Можливо. Тим більше, в тому місці, де звучить схожа фраза, йдеться про нашу культурну вищість не «завжди», а тоді, коли українські й польські землі було приєднано до Росії. Про збереження цієї вищості і тоді, коли староукраїнська літературна традиція занепала, не говорилося — скоріш, про символічне значення Києва для Російської Імперії з того часу і дотепер.

[DarkMax2]

КОНЦЕПТ ЯКОСТИ. РЕЦЕНЗІЯ НА АЛЬМАНАХ «УКРАЇНСЬКИЙ BEST. МІНІЕНЦИКЛОПЕДІЯ КНИЖКОВОГО ДВОРІЧЧЯ: 2019–2020»
Ти ба, цікава ідея: оглядовий альманах. Сподіваюся, це не "разова акція", і будуть випуски про наступні "дворіччя".

[DarkMax2]

Елетризована біографія Пантелеймона Куліша, що ілюструє, як у його епоху розвивалися любовні стосунки. Це історії захоплень і зречень, поривів і стриманості, палкої пристрасті і німотного мовчання. Героїнею одного із таких романів постає і Марко Вовчок. І саме їй автор присвятив окрему, так і не завершену, однак від того не менш цікаву біографію «Мовчуще божество».

Анотація "Емансипантка", Марко Вовчок
Класиків варто перечитувати хоча би для того, щоб злоба дня не закривала перспективу й не позбавляла рятівного вміння розрізняти велике й дрібне, важливе й зникоме. Оповідання та повісті, упорядковані Вірою Агеєвою, доводять, що Марко Вовчок цілком заслуговує звання «зачинательки вітчизняної психологічної прози». Глибина та витонченість аналізу душевних станів її персонажів приваблює та вражає й сьогодні. Так само, як і вміння іронічно деконструювати пафосну романтичну стилістику і риторику піднесеного й пишновеличного. Зважаючи на те, що авторка часто звертається до мотиву сваволі й залежності, насильства, яке виявляється на мікрорівнях, у стосунках між найближчими людьми, її прозу можна назвати також своєрідною студією над самою природою зла, якого не можна уникнути в людських стосунках і досі.

Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» визначної української поетеси Ліни Костенко — один із вершинних творів української літератури, своєрідна енциклопедія духовного життя нашого народу в XVII ст. Висока драма любові вирує на тлі епічних історичних змагань, де доля легендарної Марусі Чурай тісно переплетена з долею України.
Подарункове видання з ілюстраціями Владислава Єрка, що надруковані особливим способом — з бронзою і металізованою фарбою. Обкладинка обтягнена коштовною тканиною із золотим та сліпим тисненням.

До книги Василя Стуса (6.01.1938–4.09.1985) — одного з найвидатніших українських поетів ХХ століття — увійшли вибрані вірші з різних періодів його творчості.
У книжці зібрано найкращі вірші Поета, а також найвиразніші уривки з листів, сповнені філософських узагальнень і щемливих деталей. Примітки під деякими віршами проливають несподіване світло на драматичні моменти життя і творчості Василя Стуса.

Іван Багряний (1906—1963; справжнє прізвище — Лозов'ягін) — український письменник, який зазнав жорстокості сталінських репресій. Митця було ув'язнено, заслано до Далекого Сходу, потім була еміграція. Лише після своєї смерті він був реабілітований, став лауреатом Шевченківської премії 1992 року, і його книги почали перевидавати в Україні.
Герой роману «Тигролови», молодий український інженер-авіатор Григорій Многогрішний, катований, голодний, засуджений на 25 років ув'язнення, втік по дорозі до концтабору прямо посеред суворої сибірської тайги. Майор НКВС Медвин — «професійний тигролов» — розпочинає полювання на втікача...

[From_Odessa]

Читав "Тигролови" за шкільною програмою. Доволі цікавий твір, хоча й не вразив по-справжньому. Деталі забув, треба перечитати.

[From_Odessa]

Головним символом української літератури став Тарас Шевченко. Так сталося. У багатьох культурах є такі постаті. Але далеко не завжди ця роль дістається найсильнішому, найкращому письменнику та/або поету. Тим більше, що й "кращий" в такому питанні - це сильно відносна категорія. Й тому я хочу спитати вас: а хто, на ваш погляд, є найсильнішим або найсильнішими українськими письменниками й чому ви так думаєте?

[From_Odessa]

Юрій Клен, справжнє ім'я якого Освальд Бургхард й який є етнічним німцем, - цікава постать в українській літературі, в тому числі через своє коріння. Я дізнався про нього зі шкільного підручника з української літератури. Але чомусь про нього в цілому, на мій погляд, не тільки мало говорять, а навіть мало згадують.

[Swet_lana]

Загребельний  з його "Роксоланою"

[From_Odessa]

Swet_lana, найкращий, з Вашоi точки зору?

[DarkMax2]

Читав "Тигролови" за шкільною програмою. Доволі цікавий твір, хоча й не вразив по-справжньому. Деталі забув, треба перечитати.

Теж давно планую перечитати. У хрестоматії ж скорочені варіанти або уривки. Хочеться оцінити твір повністю.

[DarkMax2]

А все могло бути інакше: Альтернативна історія України у 5-ти книжках

[DarkMax2]

Як формувався український канон