Спробував сформулювати, з якої причини в мене виникає відраза до латиниці (окрім того, що мені здаються шкідливими подібні реформи в принципі). У двох словах: латинка — нецікава.
Звісно, йдеться лише про проекти української латинки, що мають якісь шанси на розповсюдження. Тут не йдеться про алфавіти, за якими стоїть давня історія: проживши в парі з мовою не одне століття, вони вже обросли цікавими артефактами (як-от необов'язкові букви æ, œ, ö тощо в англійській, лігатури чи інша вигадлива типографіка, і т.д., і т.п.). Як і будь-який молодий алфавіт, українська латиниця буде всього цього позбавлена — в ній не буде ніяких графічних засобів для «ye olde» («давнїй»), ніяких способів писати більш вишукано, ніж пише школяр молодших класів, ніякого містка до історичних алфавітів (бо яких?), ніяких засобів для алфавітних жартів (як у слові «няўка»). У ній не буде жодної унікальної літери (свічечка, серпик, і ота бойова коцюба — цього нема в жодному проекті, забудьте).
Простота обумовлена також і тим, що тільки спрощений алфавіт має шанси прижитись. Та ж причина, з якої штучні мови робляться спрощеними: треба навчити користуватися ними дорослих людей, які вчаться погано, тому щось надто складне в їхніх головах не вкладеться. Надто екзотичні/нестандартні речі — забудьте, проекти з ними приречені.
Якби ж за українською латиницею був місток хоч кудись... Говорячи про свою нелюбов до реформ, я дещо недоговорюю: мені загалом імпонують реформи, що розширюють рамки можливостей правопису, зберігаючи, однак, повну сумісність з поточною правописною нормою. Іншими словами, я був би не проти, якби правописна реформа дозволила обмежено використовувати історичні літери (напр., можливість використовувати літери максимовичівки для розрізнення омонімів чи омографів), або додала до абетки нову літеру для спеціальних випадків, або ще щось у цьому дусі — те, що не спростить письмо, а додасть можливості писати складніше. Вписати щось незвичне в уже існуюче — задача, цікава сама по собі, і кирилиця з її багатою історією надає нам і сучасне, і вдосталь історичних іграшок. Цей рівень складності латиниці недоступний: у ній нема сучасного каркасу, який треба зберегти, та історичних артефактів, які можна було б у нього вписувати. Навіть попри те, що нестандартизованість відкриває простір для експериментів, треба розуміти, що будь-який офіційно запроваджений стандарт латиниці поставить на цих експериментах крапку й прирече їх на забуття.
А мистецтво каліграфії? Засобами латинки можна зробити каліграфію від українських майстрів, стилізацію під щось українське, але не українську каліграфію як таку: їй нема від чого відштовхуватись. Бо для цього потрібне напівзабуте письмо, яке, проте, все ще вписується в рамки сучасного — таке, як козацький скоропис, який уже містить у собі певний графічний образ України. Яким має бути латинський почерк, щоб бути впізнавано-українським самому по собі, а не як імітація чогось, чим він не є насправді?..
Так, звісно, ми ще можемо перейняти «цікаве» з графіки інших мов — наприклад, пишучи іншомовні власні назви оригінальною графікою. Проте, це зовнішні артефакти, для засвоєння яких у такому вигляді мають минути сотні років (власне, й сама мода на цей графічний прийом — не своя, а зовнішня). Французько-латинський графічний елемент в англійській графіці вростав у неї не одне століття, в не надто сприятливих для англійської мови умовах. І так, для «цікавих» традицій потрібні традиції загалом — а де їх узяти на порожньому місці, як у випадку української латиниці?
Серед любителів латиниці поширене хвороба — писати якоюсь дивною говіркою, лише віддалено схожою на сучасну українську мову. Здається, це теж наслідок неглибокості латинки: вичерпавши всі цікаві графічні артефакти, людина, що вирішила пов'язати себе з латиницею, заходить у глухий кут, і далі змушена вже гратись не з графікою (вона надто пласка), а з мовою. Загалом, початкові їхні мотиви — зробити письмо цікавим — дуже схожі на мої, але зроблений вибір, непридатний для цього, тягне за собою подальші хибні рішення.