Ніби є тут (https://www.bookfusion.com/books/2567356), книжка називається "Грабовський Оригінальні поезії". Перша у ній - "Текінка". Воно чи нє?
Цитата: abecadło от декабря 8, 2023, 13:51Ніби є тут (https://www.bookfusion.com/books/2567356), книжка називається "Грабовський Оригінальні поезії". Перша у ній - "Текінка". Воно чи нє?
Процитую тут.
1886-1890
ТЕКІНКА
(Правдиве оповідання)
I
Пустиня, степ на всі краї;
Похмурий Каспій чуть маніє...
Передо мною червоніє
Старе жерло Амудар'ї.
1Подалі трохи - Муллакара
2На захід піднялась скала
Під саме небо, чорна хмара
Її вершину облягла;
Текінці звуть - «свята гора».
Від ранку на її креміння
Ласкаво сиплеться проміння,
Сіянням гору облива.
А зайде сонце, і з півночі
Повіє вітерець, бува, -
До неї лащиться трава,
Підгір'я обійма, лоскоче,
Немов, жартуючи, внуча
Сірóму сивого квітча.
Внизу під самою горою
Криниця прісної води;
З усіх усюд спішать сюди
Текіни іншою порою;
Мулла аллаха виклика,
Бо чоловік не одшука
В оцих степах води такої
Ніде, аж до Казанчука,
Загине від жаги гіркої.
В оцій безводяній землі
Текінці вештались, блукали,
Криницю якось одшукали,
Святою гору нарекли
І коло неї почали
Уперше будувать аули;
А по колючім саксаулі
Верблюди пастися пішли.
II
Текінці швидко розійшлись
По Закаспієвій країні;
То тут, то там - де не взялись -
Аули мріють по пустині.
Текінець сіє по долині
Пшеницю, садить кавуни,
Ганяє в гори табуни,
На паші літує із ними;
Текінка коштовні килими
Сріблом та шовком вишива,
Причепуря свою кибитку,
Худобу верне до прибитку,
Город копає, полива,
Жне юрун,
3 як поспіва.
Через аули каравани
Ходити стали, бо авгани,
Бухарці, сарти, персюки
У Красноводське навпрошки
Давай усячину збувати
Із пуху, клоччя, шовку, вати;
Возили сир, медяники,
Ізюм, горіхи та ріжки;
Крамарювати став у ятці
Персюк... Загризлись азіатці;
Живився кожен грабежем,
Ішов на другого з ножем,
За петельки хапав слятою
4 Та тішив пельку барантою.
Без жалю кров людську лили
І марно відбивались хани,
Аж доки їх не розвели,
З Москви прийшовши, християни...
Тоді тут мури поросли;
На всі краї попід горами,
Поміж текінськими шатрами,
Зацвів за садом пишний сад,-
Смачний, розкішний виноград.
III
Заворушилися аули...
Текінці дивляться, аж ось
З Росії військо піднялось,
Гармати навело на мури.
Скажено завищали кулі,
Блиснули шаблі та штики;
Списи Маніли...
5 Козаки
На конях жваво басували,
Кинджали з піхов доставали,
Клялися сікти на шматки...
Лилася кров серед пустині,
Аули кидали текіни
І геть тікали у степи;
На раду деякі збирались,
Країну захищати брались,
Котились, наче ті снопи;
То тим, то сим, то іншим ладом
Чолом до ханів стали бить,
Гуртом щоб ворога відбить...
А кулі сипалися градом;
Козак кибитки смаглював,
6 Палив аули із завзяття
І супротивників на шмаття
Трощив без жалю, лупцював.
І наш москаль покуштував
Таки усмак лихої долі,
Живим у руки не дававсь...
Різня лютіла на просторі;
За муром мур хилився долі,
В дрібне креміння розсипавсь.
IV
Немало тішився Омелько,
Завзятий, на лихо, козак.
«Гей, хлопці, швидше; гей, отак!» -
Гукає, що хапало пельки,
Збирає юрму харцизяк,
Гарцює з ними по долині...
І скрізь хилилися текіни,
Белькочучи з корану стих.
Куди б Омелько не настиг,
Кругом розсипались аули,
На сонці ріли і тонули
В зелений, пишний виноград;
Вершин кремневих сяє ряд;
Під ними зеленіють ниви,
На паші коні довгогриві.
Біду зачувши, сумно ржуть...
Текінці їх не стережуть...
Країна добра для поживи,-
Руба Омелько... Як вода,
Кров полилась; аул палає;
А він на другий нападає,
Дорогу трупом устилає.
V
«Тривайте, шкода!» Він спинивсь,
З обличчя трохи помінивсь,
Заткнув кинджал; темніше ночі
Зробився погляд; він гада:
Пред ним блиснули карі очі,
Пред ним - текінка молода...
Вона з любов'ю пострада
За волю рідної країни,
В руках кинджал... Омелько млів...
Де дітись від очей та брів?..
Згадав він милу на Вкраїні,
Що там за другого пішла,
І рідну неньку, що лила
По йому сльози, дрібні сльози,
І так молилась, щоб в дорозі
Дитину доля зберегла...
І він спинився... «Годі, годі!
Не руште, хлопці!» Згляд горів;
Душа бажала швидше згоди...
Козак з аулу похилив.
7 VI
Минали роки; для пустині
Година інша началась;
Різня потроху уляглась,
Свари утихли, і текіни,
Немало виливши крові,
Чолом ударили Москві.
Тихенько, любо, сівши рядом,
Текінець з москалем, бува,
Почастувавшись гостроглядом
8 Лихе минуле забува,
Щука на чарку у гаманці...
Як і останні мусульманці,
Текіни перше не пили,-
До глузду наші навели;
Гуля текін; тріщать духани...
Від мурів, де збирались хани,
Креміння широко лежить;
Де брама перш, було, дрижить,
Стогнали люди, і гармати
Під небо мусили гримати,-
Цвіте у затишку аул...
Скубуть верблюди саксаул,
Пасуться кози та ягнята,
Блукають босі текінята...
Чавунку навіть москалі
Через пустиню провели.
VII
Рушати почали в аулі;
Веселе сонечко зійшло
І промінь ранній полило
По освіжілім саксаулі;
На небосхилі, мов ставок,
Біліє широко пісок,
Дрижить, неначе ходять хвилі;
Гранітні скали заблистіли,
Горять веселкою в огні...
Текін на доброму коні
Гаса навзаводи по полю,
Летить, гука по кружині,
Вдихає серцем повну волю.
Трава, неначе океан,
Колишеться та зеленіє;
Із неї, вирнувши, маніє
Верблюдів пишний караван.
VIII
В такий-то ранок серед саду,
Поза кущами винограду,
Текінка жала юрунжу,-
Стомилась, сіла на межу,
Неначе знишка прислухалась,
Дивилась боязно кругом;
Щось шелестить, вона бігом;
Жахнулась, як не раз жахалась,
Когось-то палко обняла
І так обіймами пекла,
І так дивилась чарівливо,
І так здавалася щаслива,
Щаслива навіки була.
IX
То був Омелько. На розмову
Не раз приходив він сюди.
Його гарячу, щиру мову
Текінка слухала; біди
Не чуло серденько дівоче;
Почуття не туманить очі...
Чи до почуття ж їй - скажіть?
Вона пала, вона дрижить,
Вся завмирає від кохання, -
Любов'ю серце розцвіло;
Якесь безглуздяне жахання
У серці зрушенім жило.
Вона забула всі обіти,
Коран лякати перестав;
Таланом, долею на світі
Один Омелько тільки став;
Вона йому вся віддалася;
Жила у серці тільки їм,
Коханим, судженим своїм,
І тут не раз уже клялася,
Що за любов його одну
Вона з ним піде в чужину;
Клялась аллахом - скільки сили -
Кохать, як душу, до могили...
Здригнув козак від слів її...
«Навіщо поклятьби твої?
Ти - нехрещена; на Вкраїні
Всі мають віру у Христа;
Загинеш ти в чужій країні,
Мов та нещасна сирота».
X
Немов огневі зіроньки,
Блиснули у текінки очі;
Вона схопилася і хоче
Відмовить на слова такі.
Спинивсь козак. Текінка палко
Своєю мовою мовля:
«Покинуть степ мені не жалко, -
Мені не мила ця земля;
Мене не тягне до країни,
Що кров'ю добува шматка;
Візьми мене до України,
У тиш вишневого садка;
Не ізляка мене чужина;
Я буду щира вік дружина...
Жіноча доля тут гірка;
У вас, мовляв ти, не така;
У вас добріші, кращі люди;
Не жалкуватиму - візьми, -
Аллах з аулами цими;
Твоя рідня моєю буде.
Нехай охрестить твій мулла.
Я стану справді українка...»
Перехрестилася текінка
І знов Омелька обняла.
XI
«Аллах, аллах!» Де не взялась
Із-за кущів сестра текінки;
Вона спинилась, затряслась,
Вона упала на колінки,
До неба руку підняла
І, мов відступницю, кляла,
Бо щось таке пробубоніла.
В її руках блиснув кинджал.
«Невже мара не оманила?
О ні... аллах... не жаль, не жаль!..»
Вона скривилась, застогнала,
Тягучу думку відігнала;
Котились сльози, мов кришталь.
Вона змахнула... «Сестро мила!» -
І прямо в серце устромила
Своїй сестрі холодну сталь.
Заграла швидко кров гаряча;
Квіток підкошений неначе,
Текінка впала нежива,
І кругом неї, молодої,
Без жалю вбитої сестрою,
Зачервонілася трава.
А промінь з неба чарівливо
Ласкав обличчя чорнобриве,
У мертві губи цілував
І тихим блескітом несміло,
Зате так пестівно, так мило
Розкішні коси обливав.
І довго-довго тут над нею,
Над чарівницею своєю,
Стояв Омелько без речей;
І дрібні слізоньки козачі
На теплий труп, живий неначе,
Лилися із його очей.
Епілог
В Сибір на каторгу пішла
Текінки вбитої сестра;
Вернувсь Омелько в Україну,
В садок вишневий над ставком,
І пов'язався рушником;
Про завойовану країну,
Про те, яка була війна,
Козак і досі спомина;
Згадає про текінку дивну,
Про смерть дівочу несподівну -
І сумувати почина.