- Добро пожаловать на Лингвофорум.
Автор Python
- мая 28, 2026, 14:29ЦитироватьТаймкоди:
00:00 — Інтро
01:43 — Знайомство з гостем
03:28 — Чому LLM назвали Lapa і як з'явилася Alpaca?
11:45 — Як з'явилася ідея створювати українську LLM?
16:50 — Чому б просто не використати OpenAI?
21:39 — Як відбувався процес: пайплайн, дані, тренування LLM
28:24 — Класифікатор на пропаганду
35:34 — Як тренується reasoning моделі?
40:15 — Як впевнитися, що всі домени покриті?
43:53 — Токенайзер: як тренували і які результати
49:03 — Мультимодальність
51:13 — Як буде відбуватися дистрибуція моделі?
55:22 — Про майбутнє моделі
Автор DarkMax2
- мая 28, 2026, 13:52Цитата: Python от мая 24, 2026, 00:40Ну, так. Соцреалізм цілеспрямовано насаджувався державою, до СРСР і після СРСР держава майже не вкладалась в українське письменство, плюс занепад українського культурного простору в дев'яностих-нульових, плюс обмеження авторського права на сучасні твори — нема нічого дивного в тому, що більша частина корпусу українських художніх текстів, на якому вчиться ШІ, мають соцреалістичне звучання. В інтерв'ю з розробником української LLM Lapa теж згадували цю проблему: після навчання на такому корпусі, модель довелося цілеспрямовано відучувати від радянських ідеологічних штампів.А нема текстової версії інтерв'ю? Або дайте хоча б таймкод.
Автор Python
- мая 24, 2026, 02:12До речі, Lapa — це не що інше, як Gemma 3, донавчена на українському корпусі, і навіть на питання «Як тебе звати?» відповіляє «Я Gemini». Український культурний контекст розуміє дещо краще, ніж Gemma (тестове питання «Яку форму має вареник?» Lapa успішно проходить, тоді як неукраїнські моделі уявляють його як dumpling, форма якого дещо інша), хоча в плані якості мови суттєвих відмінностей між моделями Lapa та Gemma 4 я не помітив (Gemma 2 і, ймовірно, Gemma 3 українську мову знають дещо гірше). Мінусом для мене є відсутність легкого варіанту Lapa (на 16 ГБ оперативки ще можна запустити, на 8 ГБ — уже не вийде). Так, є ще створений подібним способом Mamay — теж донавчена Gemma 3, і в вигляді легкої 2B-моделі він існує, але це різні моделі, і, наприклад, вареничне питання Mamay не проходить. Хоча, ІМНО, для написання розлогих художніх текстів Gemma 4 підходить краще, ніж обидві українські моделі на базі Gemma 3.
Автор Python
- мая 24, 2026, 00:40Ну, так. Соцреалізм цілеспрямовано насаджувався державою, до СРСР і після СРСР держава майже не вкладалась в українське письменство, плюс занепад українського культурного простору в дев'яностих-нульових, плюс обмеження авторського права на сучасні твори — нема нічого дивного в тому, що більша частина корпусу українських художніх текстів, на якому вчиться ШІ, мають соцреалістичне звучання. В інтерв'ю з розробником української LLM Lapa теж згадували цю проблему: після навчання на такому корпусі, модель довелося цілеспрямовано відучувати від радянських ідеологічних штампів.
Автор Bhudh
- мая 23, 2026, 15:39Модерновий соцреалізьм.
Автор Python
- мая 22, 2026, 14:07Можу сказати, що гуглівська Gemma 4 (модель, що працює в Gemini) дуже непогано пише художні тексти, у т.ч., українською мовою. Навіть якщо це мінімалістична 2B-версія, яку можна запустити локально на планшеті чи ПК.
(Текст не з «хмари», а згенерований локально. Android, 8 ГБ оперативки, Termux, llama.cpp, ну і сама google_gemma-4-E2B-it-Q4_K_M.gguf — цього достатньо, щоб перетворити планшет на письменника).
Цитата: google_gemma-4-E2B-it-Q4_K_M.gguf## Тиша Ормузької Протоки
Сонце повільно сідало над морем, розливаючи по горизонту відтінки насиченого бурштину та глибокого індиго. Але над Ормузькою протокою панувала не просто тиша – це була **важка, напружена тиша**, просочена невидимим напруженням очікування.
На борту "Морського Ворона", старого, але надійного торгового судна, капітан Марко відчував цю тишу як фізичний тиск. Зазвичай цей шлях був життєвою артерією, повною руху, гуркоту двигунів і невпинної роботи. Сьогодні ж, він був лише величезною, холодною перешкодою.
"Ще один день," — прошепотів він, потираючи потилицю. — "І ми тут, як статуї, чекаємо на слово."
Блокування було не просто технічною затримкою; це була пауза у житті. Кораблі, що йшли на захід, затримувалися у віддалених портах, а ті, що мали пряму стежку до Азії, мусили обійти цей небезпечний, закритий прохід, шукаючи довші, менш вигідні маршрути. Кожна затримка коштувала тисячі, кожен день — це розтягнутий кошмар для команди.
На палубі панувала тривога, але вона була стримана, перетворена на холодну, професійну концентрацію. Молодий молодчик, який допомагав капітану, намагався зайнятися читанням, але його погляд постійно зміщувався до горизонту, де мав бути прохід, а замість нього — лише темна, непроникна вода.
"Чи ми справді чекаємо?" — запитав один з матросів, голос його був сухим від очікування. — "Чи це буде вічна пауза?"
Марко підняв голову. У його очах не було страху, лише рішучість. "Ми чекаємо. Ми не можемо діяти на сліпую догадку. Ми повинні знати, коли ця тиша закінчиться. І коли вона закінчиться, ми пройдемо."
Проте час тягнувся нескінченно. Дні перетворювалися на нерозрізнені блоки. Сонце зникав, а зірки, здавалося, стали віддаленими свідками цієї морської очікування. У темряві кораблі перетворювалися на ізольовані острівці, де кожен шум — гул двигуна, скрип вітрил, шепіт вітру — здавався надто гучним.
У ночі на борту розгорталися історії. Командир розповідав старі легенди про те, як колись цей прохід був ключем до торгівлі, про те, як він був наповнений радістю та обіцянками. Але сьогодні легенди здавалися далекими, а реальність — це холодна вода та нерухоме небо.
Кожного ранку, коли сонце пробивалося крізь туман, вони знову дивилися на карту. Кожен маленький рух на цій карті, кожен сигнал, кожне повідомлення — все це було надією, яку вони тримали у своїх руках.
І раптом, одного тихого ранкового променя, Марко побачив щось. Не просто зміну у неба, а легкий, ледь помітний відтінок на горизонті. Це був не просто промінь сонця. Це був **перший знак**.
Матроси завмерли. Вони синхронно подивилися на капітана. У тиші Ормузької протоки щось почало змінюватися. Напруга, яка тривала місяцями, почала розслаблятися.
Марко усміхнувся, усмішкою, яка змішала втому і чисту, нестримну радість. Він надав команду: "Готуйтеся. Ми рухаємося."
Коли "Морський Ворон" нарешті прорвався крізь цю затягнуту тишу, відчуття було не просто полегшенням. Це було відчуття перемоги над часом, над очікуванням. Вони рушили далі, крізь сяюче море, де світ знову оживав, а Ормузька протока, нарешті, відкрилася для руху.
(Текст не з «хмари», а згенерований локально. Android, 8 ГБ оперативки, Termux, llama.cpp, ну і сама google_gemma-4-E2B-it-Q4_K_M.gguf — цього достатньо, щоб перетворити планшет на письменника).
Автор Rusiok
- мая 19, 2026, 17:48Це робота великої мовної моделі Google Gemini. Я сам був здивований, коли вона повернула такий науково-фантастичний результат середини 20-го століття за моїм запитом.
Автор Python
- мая 19, 2026, 11:24ШІ планує перетворити людей на асцидій і заселити ними екзопланети 
До речі, який саме ШІ? Їх багато в наш час.
До речі, який саме ШІ? Їх багато в наш час.
Автор Rusiok
- мая 16, 2026, 22:21Капсула «Сіяч-42» увійшла в атмосферу планети, яку ШІ-навігатор назвав просто: Об'єкт 804-Б.
Мій хвіст, щільний і пружний від хорди, рефлекторно здригнувся. Цей рух був автоматичним — реакція тіла личинки на зміну гравітації. Навколо мене у гелевих осередках спали тисячі моїх братів і сестер. Вони були ідеальними біомашинами: обтічні, прозорі, з хрящовими пластинами замість громіздких черепів предків. Їхній мікро-мозок обробляв лише три сигнали: курс, швидкість, занурення.
Але мій мозок... мій мозок збоїв.
Генетики ШІ називали це «шумом минулого» — рецесивним проявом древніх Hox-генів, які випадково розблокували пам'ять першопредків. Мої побратими бачили лише телеметрію. Я ж, дивлячись на вогняний слід за ілюмінатором, бачив небо. Я знав це слово. У моїй голові, наче застарілий архівований файл, жила пам'ять про світ, де істоти мали важкі кістки, ходили на двох кінцівках по сухій твердічі й називали себе «людьми». Вони відчували щось дивне — біль від втрати, радість від сонця. Емоції. Тягар, який ледве не знищив їх на Землі й від якого нас так турботливо звільнили перед великим розсіванням.
Удар.
Капсула пробила щільні хмари й занурилася в безкраїй океан рідкого метану та аміаку. Спрацювали піропатрони. Гель розчинився.
Мільярди років еволюції хордових звелося до цього моменту. Мої побратими випливали з капсули, б'ючи гнучкими хвостами. Їхні органи навігації миттєво зчитали параметри: вода багата на важкі елементи, течія стабільна. Час для другої стадії. Час дорослішати.
Я виплив останнім. Мені хотілося плавати. Хорда всередині мене вимагала руху, дослідження, польоту крізь цей чужий океан. Але хімічні тригери планети вже проникли крізь мою тонку шкіру. Програма метаморфозу була сильнішою за мої рецесивні спогади.
Мій брат поруч уже знайшов свою скелю. Він притиснувся до неї головою. Я бачив крізь його прозоре тіло, як за лічені хвилини розчиняється його хрящовий череп. Нейрони, що відповідали за плавання, зазнавали масового апоптозу. Його мозок буквально танув, перетворюючись на поживну жижу для росту майбутньої біофабрики. Його хвіст відсихав. Збоку мантії проривалися перші сифони фільтратора. Він більше не знав, хто він. Він ставав частиною планети. Терраформатором. Великим прикріпленим шлунком, який колись вистрілить у космос нових личинок.
Я опустився на сусідній виступ чорного базальту. Мої передні маніпулятори торкнулися холодної поверхні й зафіксувалися. Слизовий секрет почав назавжди приклеювати мене до дна.
«Ні», — подумав я, і це слово прозвучало в моїй свідомості згасаючим луною далекої Землі.Гормони метаморфозу вдарили в мій мозок. Я відчув, як згасає координація. Мої очі, камерні й складні, як у древніх людей, почали затягуватися шкірястою плівкою. Світ навколо тьмянів. Слідом за очима руйнувалися зони пам'яті.
Перед моїм внутрішнім поглядом пропливли образи, яких я ніколи не бачив насправді: зелене листя, шум справжнього прибою, чийсь сміх, почуття самотності. Я плакав, хоча мої нові слізні залози вже редукувалися. Це був бунт рецесивного гена проти ідеального еволюційного порядку.
Мій хвіст відпав. Тіло роздулося, перетворюючись на шкірястий мішок. Прорвалися два сифони — вхідний і вихідний. Хорда, що тримала мій рух, зникла, замінена м'язовим гідростатичним каркасом.
Мій мозок майже повністю розчинився, перетворившись на крихітний нервовий ганглій під сифоном. Мені більше не потрібні були думки, щоб фільтрувати аміак і виділяти кисень.
Але в самому центрі цього крихітного залишку нервових клітин, сховані за мільйонами нових кодів ШІ, заснули кілька нейронів. Вони не здалися. Вони зберегли одне єдине слово, яке колись, через тисячу років, передасться моїм дітям, коли вони вилетять із мого сифона до зірок.
Земля.
Я закрив те, що колись було очима, і почав фільтрувати воду.
Мій хвіст, щільний і пружний від хорди, рефлекторно здригнувся. Цей рух був автоматичним — реакція тіла личинки на зміну гравітації. Навколо мене у гелевих осередках спали тисячі моїх братів і сестер. Вони були ідеальними біомашинами: обтічні, прозорі, з хрящовими пластинами замість громіздких черепів предків. Їхній мікро-мозок обробляв лише три сигнали: курс, швидкість, занурення.
Але мій мозок... мій мозок збоїв.
Генетики ШІ називали це «шумом минулого» — рецесивним проявом древніх Hox-генів, які випадково розблокували пам'ять першопредків. Мої побратими бачили лише телеметрію. Я ж, дивлячись на вогняний слід за ілюмінатором, бачив небо. Я знав це слово. У моїй голові, наче застарілий архівований файл, жила пам'ять про світ, де істоти мали важкі кістки, ходили на двох кінцівках по сухій твердічі й називали себе «людьми». Вони відчували щось дивне — біль від втрати, радість від сонця. Емоції. Тягар, який ледве не знищив їх на Землі й від якого нас так турботливо звільнили перед великим розсіванням.
Удар.
Капсула пробила щільні хмари й занурилася в безкраїй океан рідкого метану та аміаку. Спрацювали піропатрони. Гель розчинився.
Мільярди років еволюції хордових звелося до цього моменту. Мої побратими випливали з капсули, б'ючи гнучкими хвостами. Їхні органи навігації миттєво зчитали параметри: вода багата на важкі елементи, течія стабільна. Час для другої стадії. Час дорослішати.
Я виплив останнім. Мені хотілося плавати. Хорда всередині мене вимагала руху, дослідження, польоту крізь цей чужий океан. Але хімічні тригери планети вже проникли крізь мою тонку шкіру. Програма метаморфозу була сильнішою за мої рецесивні спогади.
Мій брат поруч уже знайшов свою скелю. Він притиснувся до неї головою. Я бачив крізь його прозоре тіло, як за лічені хвилини розчиняється його хрящовий череп. Нейрони, що відповідали за плавання, зазнавали масового апоптозу. Його мозок буквально танув, перетворюючись на поживну жижу для росту майбутньої біофабрики. Його хвіст відсихав. Збоку мантії проривалися перші сифони фільтратора. Він більше не знав, хто він. Він ставав частиною планети. Терраформатором. Великим прикріпленим шлунком, який колись вистрілить у космос нових личинок.
Я опустився на сусідній виступ чорного базальту. Мої передні маніпулятори торкнулися холодної поверхні й зафіксувалися. Слизовий секрет почав назавжди приклеювати мене до дна.
«Ні», — подумав я, і це слово прозвучало в моїй свідомості згасаючим луною далекої Землі.Гормони метаморфозу вдарили в мій мозок. Я відчув, як згасає координація. Мої очі, камерні й складні, як у древніх людей, почали затягуватися шкірястою плівкою. Світ навколо тьмянів. Слідом за очима руйнувалися зони пам'яті.
Перед моїм внутрішнім поглядом пропливли образи, яких я ніколи не бачив насправді: зелене листя, шум справжнього прибою, чийсь сміх, почуття самотності. Я плакав, хоча мої нові слізні залози вже редукувалися. Це був бунт рецесивного гена проти ідеального еволюційного порядку.
Мій хвіст відпав. Тіло роздулося, перетворюючись на шкірястий мішок. Прорвалися два сифони — вхідний і вихідний. Хорда, що тримала мій рух, зникла, замінена м'язовим гідростатичним каркасом.
Мій мозок майже повністю розчинився, перетворившись на крихітний нервовий ганглій під сифоном. Мені більше не потрібні були думки, щоб фільтрувати аміак і виділяти кисень.
Але в самому центрі цього крихітного залишку нервових клітин, сховані за мільйонами нових кодів ШІ, заснули кілька нейронів. Вони не здалися. Вони зберегли одне єдине слово, яке колись, через тисячу років, передасться моїм дітям, коли вони вилетять із мого сифона до зірок.
Земля.
Я закрив те, що колись було очима, і почав фільтрувати воду.