Ответ

Обратите внимание: данное сообщение не будет отображаться, пока модератор не одобрит его.
Ограничения: максимум вложений в сообщении — 3 (3 осталось), максимальный размер всех файлов — 300 КБ, максимальный размер одного файла — 100 КБ
Снимите пометку с вложений, которые необходимо удалить
Перетащите файлы сюда или используйте кнопку для добавления файлов
(Удалить вложения)
Вложения и другие параметры
Проверка:
Оставьте это поле пустым:
Наберите символы, которые изображены на картинке
Прослушать / Запросить другое изображение

Наберите символы, которые изображены на картинке:

√36:
ALT+S — отправить
ALT+P — предварительный просмотр

Сообщения в этой теме

Автор FVN
 - апреля 28, 2006, 09:21
Лемкiвська бесiда (мова) на //www.lemko.org
Автор Digamma
 - августа 14, 2005, 02:34
Цитата: andrewsiak
Цитата: DigammaА у чому ти вбачаєш плутанину?
"вiгадав" i "вивiв"
"невеликiй чєс" i "великий страх"
"собi" i "соби"
"хотєчi" i "стоєчи"
Схоже на те, але ж
ЦитироватьОсобливістю цього твору є намагання автора максимально точно відтворити на письмі характерні ознаки гуцульською вимови. Тому не слід дивуватися незвичним написанням пізнаваних слів, як і відмінностям у транскрипції одного і того самого слова - адже у цьому діалекті української мови так багато залежить від ритміки фрази.
Утім, жодної логіки у собi vs. соби я не знайшов.
Автор andrewsiak
 - августа 13, 2005, 20:20
Цитата: DigammaА у чому ти вбачаєш плутанину?
"вiгадав" i "вивiв"
"невеликiй чєс" i "великий страх"
"собi" i "соби"
"хотєчi" i "стоєчи"
Автор Digamma
 - августа 13, 2005, 16:26
Цитата: andrewsiak
Цитата: Digamma
Але тоді не зрозуміло, навіщо вживати сполуку ьі - бо ж приголосний перед /і/ і без того пом'якшується.
це через те, що автор весь час плутає и та i.
А у чому ти вбачаєш плутанину?
Автор andrewsiak
 - августа 13, 2005, 14:23
автор, напевно, не досить досконало виробив норми власноï авторськоï орфографiï. Але одне можна припустити напевне: м'який знак пiсля приголосних позначає ïхню м'якiсть (пом'якшенiсть).
(подивися у Шевельова: у деяких карпатських говiрках шиплячий є м'яким у наголошеному складi та твердим у ненеголошеному (шєпка "шапка" vs. лiпше)).

Добавлено спустя 3 минуты 7 секунд:

Цитата: Digamma
Але тоді не зрозуміло, навіщо вживати сполуку ьі - бо ж приголосний перед /і/ і без того пом'якшується.
це через те, що автор весь час плутає и та i.
Автор Digamma
 - августа 12, 2005, 16:59
Дуже цікаво!

Кілька запитань та нотатків за орфографією:
1) ье: шье - то є саме [ш'е] за умови стандартного [шч] на місці щ? Чому тоді, скажімо, не шє? (пор. із тє) Або ще у іншому випадку...
2) ьи у диточьи. Те ж саме - наявність м'якого [ч']???

Цікавими видаються пари ьи та ьі - певно, вони були використані на передачу сполуки м'якого приголосного з наступним [и] або [і]. Тобто кьичіра [к'ичіра] та нашьі [наш'і]? (останнє, схоже, природно комбінується з шье)
NB! До речі, якщо так, то найцікавіше, що [C'и] є явищем зворотнім до [Cі].
Але тоді не зрозуміло, навіщо вживати сполуку ьі - бо ж приголосний перед /і/ і без того пом'якшується.
Автор andrewsiak
 - августа 12, 2005, 14:56
НА ДНІ ОЗЕРА

Підготував Тарас ПРОХАСЬКО, графіка: Володимир ГРИВІНСЬКИЙ

Вашій увазі пропонується скорочене оповідання Петра Шекерика-Дониківа, написане мовою, якою розмовляли гуцули ще перед першою світовою війною. Вже у двадцятих роках минулого століття, коли Гуцульщина перестала бути замкнутою територією, у цій мові відбулися значні зміни, які тривають і до сьогодні. Однак, незважаючи на усі модернізації та катаклізми, первинна гуцульська лексика є такою ж уживаною, як і сто років тому.

Особливістю цього твору є намагання автора максимально точно відтворити на письмі характерні ознаки гуцульською вимови. Тому не слід дивуватися незвичним написанням пізнаваних слів, як і відмінностям у транскрипції одного і того самого слова - адже у цьому діалекті української мови так багато залежить від ритміки фрази.

Значення слів і словосполучень, які не зустрічаються у жодному іншому говорі України, подані у дужках. Однак, у тексті залишається безліч не перекладених висловів і зворотів, які, на нашу думку, цілком прочитуються кожним уважним читачем. Зрештою, поетика цієї розповіді не вимагає дослівного перекладу. Деколи можна довіритися відчуттям.
1.

Шо за газда великий та славний сидів отам на ріжи (на поляні) пид Синицями. Боже, воле твоя велика. Чього в него ни було. Хіба лишь потєчого (пташиного) молока їму бракло, а бирше бигме нічього. Всего мав достатком, тай уже — лишь би жити, нічим си ни журити. Шо за коні в него були, Господи. Таке то файне та буйне, а шо воливні та коров, а вивцям та козини й рахунку ни було.

Єку вже вин мав жиночьку, то годі їй суда тепер и пари найти. Такє то чюкітне (охоче), веселе, єкес гардешисте (горде), шо но. Аби сам сєтец (святий) їй уздрів, то шье би їй мусив полюбити. Відий (мабуть) забув би бідник за ключі вид царства, єк каже приповидка наша. Кажу вам, шо аби сто пар постолив зидрав, то би других таких не спарував. Шовже вам Андрійчик ни подуфалий (вдатний) був, ийде. Таке то гонорове було. Бувало єк си вивберає (одягнеться), то аби єкій миндрий (мудрий) опришок, то ни годен добічі до него ніколи в світі. Вберет си в кресаню (капелюх) з блєхами, в порошниці, за ременем пистолєта жирова ні (інкрустовані), в ремени ножі насажувані, через плечьа кріз (рушниця), в руках бартка (топірець), а ретьизки (ланцюжки) лиш поцоркуют, бувало єк де йде. А їго жинка Катеринка, єк сми вже перше казав, то таке ціле чюдо було до вборив. А єк си вни любили обоє, то вже ни можу вам навіть и казати.

Та нічим уни си так ни тішили, єк своїми діточьками. Тай єк си тим ни тішити, ни радуватиси тому, коли то всі три хлопчіки так єк из ока випали Андрійчікови — скапенний (викапаний) він, но уся мода їго, навіть так жьахло (складно) говорили, єк він.

Андрійчик бувало каже — єк бих ни мав дітий, тоби ми всий вік був єк завєзаний, бо нічим бих ни питав, нічього би ми ни почьому було. Шо би ми з богацтва, з маєткив, кому бих то лишив. А так єк є своя дітина, своя кров, то є на кого й робити. То вже тогди веселе житє, бо я вижу, шо ни вмру, бо моє житє лишит си тут на земни. Коби лиш сми шье диждав з свойов Катеринов отих своїх піцкаликів (малюків) видіти газдами, то тогби бих нічім ни питав. Бо хоть аби єка сюбина (засіяне поле), або єка робота була файна, а єк її си залиши, або си ни докінчьийи, єк си она збави, то пропаде. Ліпше аби її й ни було, аби їй ніхто ни зачіпав, бо ніхто би коло неї ни тратив чьис (час), ни мучів си.

Катеринка нираз їму говори: Ти сараку (бідолаха - ніжно), ни сараку, бо ти чоловік, - але так уже смиси унадила казати, - ходиш в одно утуда отими дебьрями - чорнівами, а найгирше мнє гризут ототи фирманкьи (торгові виїзди), шо ти так в одно любиш ходити з бриндзами за Гору (на Закарпаття). Тепер чьиси єкі. Бих лиш один знає, видкив может ворих (ворог) на тє напасти, отак нинадійно, тай по тобі. А я тогди бих пропала з отими діточками сама. Гадаш, шо би хто си тогди мине боєв (боявся), або шо. Все би розикрали, роспалобиси, розлетілобиси усе наше газдівство, єк попив вид вітру. Я би казала, аби ти си отого всего попустив, бо маємо з чього жити, ни треба тобі ні стрілецтва (полювання), ні отих фирманок из бриндзами за Гору. Єк шо куда треба, то бих пислали слугу.

Не зможе уже того изтерпіти Андрійчик тай ни раз їй перерве її гризоту (журба) - Ти гадаш, Катеринко, шо то полегко газдувати. Газдувати отак гирко, єк каменя глодати. Єк би си ми спустили з усим на чюжі, ого. Лехко би ми стоєли. Я мушу сам си пожурити за кожде. Правду ти кажеш, шо лехко можна дес утуда головов положити, а це мине, ти гадаш, шо не гризе велико. Мині шье си ни хоче вмерати, бо я знаю, шо я тут паном. Тут соби побуду, єк хочю. Де би си я пристав мінєти (поміняти) житєм на смерть, коли я знаю, шо сес світ єк маковий цвіт. То коротеньке житє єк нивеликий сон. Тимуть (тому) повиден си кождий з нас змагати (боротися), аби собі тут на цим світі файно побути, аби ни жєль умерати. Бо коби на цим світі мині добре було, а тим - і-га. Я знаю, шо буде — там ніхто шье ни був, тай витив ни прийшов суда. А про мене — хоть най там мнов (мною) вже й плоти (паркани) пидперают, то мині дурниця. Я шье молодий — лише прийшов мий злотний вік, я лишье соби гадаю файно з тобов, Катеринко, побути.

Ий, Андрійчику, соколику мий любий та годний, — ни раз и не даст їму докінчьити Катеринка, — коби ти знав, коли меш умерати, тоби так. А так дес тє вориг избави жьитя, тай конец.

- Я си ни бою (не боюся) ворога. Єк трафю (зустріну) на вовка, або на медведя, то си з ними раз-два обрехую (впораюся). До них у мене є ножі, пістолєта, кріз, хотьби й сто, то мині ни страх — гордо зачнетси Андрійчик боронити вид жинки, аби її ни дуже додавати страху, єк куда вин пидет тай си прибари (затримається). — А як би де на мнє напали опришкьи, то їх си ни бою, бо ніколи їх ни зачьипаю, добре з ними жию, то ни страх, а шье вигоду из них маю. Но як би дес си трафив такий вориг, шо би кончье на моє житє насівси, а годі би си вид него оборонити, то дав бих їму всий наш маєток, лиш аби вретувати своє й твоє й диточьи житє, бо маєток без житьи нашего нічьо ни варт. Ни маєток дає житє людем, але люде дают своєм житєм маєткови си розростати. Єк би ми житє ни взєли, а лиш маєток, то нам ни страх. Ми маєток изробили цес (цей), тай можим шье розвести и десіть маєтків, лиш кобих житє мали.

Ни раз тай ни двічі отак собі любуючіси єк голубцив (голубів) пара, воркотє Андрійчик з Катринов, то про се, то про то, бо вже й ни другий (ніхто інший) вігадав оту співаночку:

З добров долем на цим світі

Я ни налюбюси,

З лихов долев лекше стане,

Коли розлучьуси.

Та однако лиха доля

Ни прудко вмирає,

Ни одний то файній чітци (квіточці)

Житьи коротає.

2.

Оскільки оповідання подається у скороченому вигляді, дуже коротко - про зміст другої частини.

Була одна з найважчих зим. Незадовго перед Різдвом Андрійчик сказав Катерині, що мусить виконати обіцянку i завести на угорський бік бриндзу. Катерина дуже просила його не йти, бо мала погані передчуття, але слово є слово. Вона зібрала Андрійчика i відпровадила у дорогу. Вже вертаючись із-за Чорногори, Андрійчик зустрів великий загін татарів...

3.

Ий-га. Ці певне йдут наші гори воювати. Оттепер знишшют нас на віки. Озмут моїх легіників (хлопців) всіх трьох, тай жьиночку мою озмут. Коби хоть всіх в купі. Але відий Бих знає. Займут (заберуть) світами, царами. Мет то бидувати — и маєтчік знишшют. Ці відий певно дурбасні (дурні) заблукалиси, єк чьисом єрчє (ягня) заморене в сиглі (у загороді) вид овец. Тай мут (будуть) відий мине силувати, абих їх вивів на добру дорогу тай извів на Жєбьи (теперішня Верховина). А шо то буде си робити на Жєбю, єк вни прийшли, то страх. Нираз я чув за їх роботу. Вибют, винишют усе. Тай відий и мені ни буде з медом, лиш так, єк мусі в окропі (у кип'ятку). Шоби я їден загиб, то дурниця. Бо то й я загину, моя чьиляда (дружина і діти), тай всі Гуцули в отих кьичірах (заселені гори). Коби миг єкос раду дати з ними сам, отоби дуже добре.

Такі варилиси гадки, гадкьи тьижкі, чьорні, єк ни раз чьорна хмара з тучьев насуваєт си на нашьі кьичирі, давили так їго серце, шо ни миг навіть дихати. Та єк були коло него Татаре вже близенько, єк уже видів вин, шо їм в руках, упало їму на гадку одзеро замерзле пид Данцижом — i легонько їму стало на серци, аж си засмієв сам из собов.

- Тепер я вам у руках, але зараз будете и ви мені у руках, — погадав собі Андрійчик, єк Татаре обскочіли їго i їго коникьі з усих бокив, тай ймили в рукьи.

Поприходили всі Татаре до купи. Попригонили з собов жьинкьи Волошкьи (полонені молдаванки) та усєкі забори (здобич), шо забрали за Горов. Андрійчик був веселий, отєк (так як) на весілю. Татаре казали їму, аби їх привів на Жабє на самий Сьитий Вечір, бо уни мают досвита на Риздво вже гет укутані (мали би впоратися) в Жєбю та ити на Кути.

- Добре, я вас докладно приведу, шьо шье до Риздва будете укутані, — сказав Андрійчик Татарам, хьитро усміхаючіс.

На ривним, ривненькім поли Татари си розкошекали (розклалися) в Данциши. Андрійчик завів їх на ривну полєночку, прикриту зимов й казав:

- Отут ви тай я будем ночьювати, а витак я вас поведу на саме Жєбє.

Татаре слухали Андрійчика за кожде (у всьому), бо вин си їм страшно пиддав (сподобався).

Андрійчик єк видів, шо Татари їго дуже слухают, був шье раднійший, бо видів, шо іго гадка ни була пуста. Сказав Андрійчик до Татар:

- Гий, мої пишні побратими, ви шье відий ни ночьували на Чорногорах. А тут то ни будь де ничьліх. Єк мороз укреше, то аж си вам око залупи, а прьітелик-витрик єк потєгне, — тай то ни ваш, дес туда, бида знаєт, де, єкіс мізерний, — али наш, полоницкій, богацкій, то скорчитеси єк квачі, тай замерзнете єк... А може шье єк добре захарчіте (захропите), то й малі (вовки) си присунут та єкимос (котримсь) ис вас споганє соби зуби. Отимуть, аби нам ни було страху, набурьте (наскладайте) искрізь навкола цеї ріжі ривної аж по горбочьки моцні ватри (вогнище), и то так одна коло одної, аби й ногов ни було де переступити. А тут є с чього, ген куда, ади, єкіх штубив та сухарив (колод і хмизу). Лиш гайда до роботи, тай я вам поможу.

Татарва за невеликій чєс набурила великі ватри наокола одзера так шо ніхто би си був ид ним, ані вид них ни дистав поза ватри. Тай шье кождий Татарин наклав ватру коло свої буди, так шо на цілим тім одзері горіли ватри.

Андрійчик здоймив шьипку з голови, стоєчи, миже Татарами в самий середині, поклонивси низко до самої землі сонцеви засєчьуючому, заплакав й шье раз помоливси тихонько до Сонця.

-- Дьикую тобі, сьите, велике, шо єс дотепер мнє сокотило (оберігало). Далосми добру гадку, шо зглажу (знищу) цу нехарь (нечисть) зи світа. Май в опіці мої діточки, жиночку тай всіх Гуцулів й ототи любі гори-кьичіри, шо єс так файно їх освітило. Бо ні ций нехари, ані мині вже бирше ни відіти тебе великого, єсного, світлого Сонечка. Та шо я один згину, то ни виликий страх, али сотки других Русинів будут жити собі добре. Будь здорово, бо мині вже короткий чьис...

Поклав шьипку на голову, взєв свою флоєру (сопілка) в руки та єк зачьив играти, то аж серце си кроїло з жєлю. Сонечко си аж зачьервоніло. Татаре всі си позбігали тай довго, довго слухали їго дивної йгри.

Андрійчик так ийграв у фльоєру, шо шье відий з роду так ни йграв. Вин наумисне так робив, аби загутати (заколисати) диких Татар, аби си вни ни вдивили (не додивилися), шо то вни ни на ривній полєні, лише на замерзлим одзері в Данциші.

Нагадував собі Андрійчик тоти игри, шо то нираз виигрував їх тужно-тужно, то знов весело-шьіро з одної кьичорочкі на другу, на єкій сиділа їго тогди наповіжена (наречена), а теперішна жінка Катерина. Не то, шо дикі Татаре сторопіли, слухаючи тої йгри, але й вовчья в плаях (стежка), на полонинах, в лісах завивала гуртом тужно-смутно, єк то хіба нираз лиш оти трембіти за мерцем, шо аж мороз ишов по тілі, а волосє дуба ставало на голові.

Ишли голоса попид небеса, горами, лісами. Татаре так си загутали, шо забули за все, навіть i за спанє. Єка радисть, веселисть виступила на лици Андрійчика, єк вин уздрів (побачив), що Татаре си загутали коло него.

Нараз потемніло, бо ватри потали у спид (пішли на дно). Татаре перепудилиси, шо то си стало, зачьили бічі (почали бігати) гуртами то в оден, то в другий бік, але нараз лід зачьив си на одзері ломити, а Татаре падали у воду. Не знали, шо си з ними роби. Одни кричьили, другі лиш повитрішьували очі, єк варінникьи (вареники), а ирти пороззівєли, як чьилюсти в печах (пічні отвори). Тай потавали на дно одзера. Ловили си за криги леду, але одни одних постєгали, постручьували (позіштовхували), кождий хотєчі себе вратувати. Тай всі си витопили. В воді обмерзали, руки заклєкали, и гляба (годі) було вилізати. Лише шо раз гирше потавали.

Лиш Андрійчик шьи си був крішечку задержьив на одний кризі. Вин ни кричьив, ни плакав, нікуда ни рвав си, був рад, шо ни гине марно, бо всокотив (зберіг) сотки людий вид смерти. Лиш дивив си гордо на Татар. Однако й іго струтив (зіштовхнув) один Татарин у воду, єкій хотів си вретувати на тий кризі, але оба з Андрійчиком разом єк и всі другі Татаре закьипіли на дно безденного одзера.

Жаб'є, в грудні 1912.

Петро Шекерик-Доників (1889 р.н.) — селянин, громадсько-політичний діяч на Гуцульщині, активіст Української Радикальної партії. У 1918-1919 рр. - член Української Національної Ради ЗУНР i Трудового Конгресу, 1928-1930 рр. посол до польського сойму. У 1939 році заарештований НКВД, дальша доля невідома.

Озеро під горою Данциж існує і нині. Щоправда, за останні кілька століть воно зменшилося настільки, що на його замерзлій поверхні ледве вмістилося б пару двомісних туристських наметів...
Автор Farkas
 - июля 8, 2005, 14:51
Хотелось бы пообщаться с людьми, владеющими закарпатстким вариантом украинского языка.
Местные наречия Ужгорода, Хуста, Вышково