Лингвофорум

ви голова!

Стукаю патиком в гуконницю:
— Діду, діду! Я вам суломи привіз!
О, пучув. Суне ду гікна, заточуїться: видно, вже залив гочи...
— Шо там такє? — питає й лускоче вусами мокру шибку. А сам чирвоний — як ни здує.
— Сулому,— кажу,— забирайт!
— Угу. Ну, скідай тамого каля кумори дий заходь пугриїся.
Бач: «пугриїся», каже. Я так і знав, шу пувичераю!
Шо цє в них тамо на стулі стуїть? От руздява! Мулудицю, кумод, бугів — все пубачив, а їсти шо нє... Ну, ше пудивлюся. Раз вже сказав «заходь», ту надивлюся. Тра тоно скоро справитись.
Лізу на сані і стаю наривні з дідувим комином. Чути нать, як в ньому думуви тувчуться: сажу трусять... А вітер — аж сулому закачує. Дий в спину мине, в спину. Коб тоно ни скінув. Бу вже кулись був скінув. Як скіпку: тоно фіть — і уб землю. А я впав дий лижу. А бригадір пубачив — цє каля кунюшні було — як заригоче. «Шо ж з тебе, каже, за парубок, шу тибе вже аж вітер пудужає!» А мині дух забило, геть і ни пувурухнуся, і слова сказати ни мона. Зате вже надивився на нього — як хтів...
А вітер тако ту мулудець: оцє тоно зачиплю навильник, то він і скіне, й скіне. Вдвох робим. Дий ше уно думуви тувчуться в комині, сажую в мене кідаються і ригочуть тако: гу-гу-гу...
— Кіша-но, нипотриб! — кричу.
А півень на гури як закричить, а гурубці з-під стрихі як пурхнуть: пудумали, шу цє я на них кішкаю! Виртайтесь, дурненькі, дий спіт субі. Або тако пугрибіться в суломі, там зирнятка є. От і буде вам вичера... А ви, бичкі, пустїйт, пукуняйт субі. Пумерзнит —скурийш дудоми дубиремось...
Захожу ду хати, а дід накраз стопкі наливає. Став пирид пурогом, зняв шапку.
— Добрий вечор! — кажу і дулоню туди, де вуси кулись вирустуть, приклав, шуб ни пубачили, як хітро я сміюсь субі, бу на стулі шо тоно нима: й капуста, й кісіль, і грушкі сулони, і пилюсткі в гуліюві...—- Тако якто  муя доля ни вмирала, — кажу висиленько.
А мулудиця на мене зирк-зирк. Пучирвунїла — страх. Видно, шу стидаїться, шу я них з дідом застав. А шо там стидатись, я в вуйну ше й ни такє бачив!
Дий вже ду мулудиці:
— Добрий вечор, тьотко! З нувусіллям вас, чи шо?
А дід сміються й кілішок мині, і хліба кусок з пилюстиную.
— Пий, малий, — бубнить, бо вже такій п'яний, шу й язиком ни вурушить й кілішком мині в рукі нияк ни пупаде: водить нею сюди-туди пирид муїми гучима, я хочу злувити неї дий субі сюди-туди рукою вужу. Насилу злувив! Випив. А вуна, як угонь,— тако в скронях геть і загуло. Аби-но я хоч наїжаний — а то нащосерцє..,
— Пий ше! — пристав дід.— Пий, вибачай, шу ду столу ни садим, бу в нас сьодні з Христюю — тайна вичера! Чув, шо цє такє? Тайна вичера! Правільно кажу, Христино? Чо цє ти вже щурися — га? Чо вже смутна— га?


— Так я співаю, малий? Ану-но пумужи дідуві!
«А чо цє ни пумугти,— кажу субі. Дід — добрий, гурилка — ше лукча... Бичкі стуять... Трудудень зарубив, вичера уно, як на висіллі... Чо ни поседіти в кумпанії дий ни пувитягувати?..»
— Стїйте-но, діду! — кричу.— Ви ни так. Он як тра.—
Дий як пучну високо-привисоко:


—   От чуртяка! — підскочив дід.— Уцє ту зачипив!
Дий субі:


— Чуїш, Христю,— «знаю»!! Уто — внімай! Зри! І да воздасця тубі стократ... Ану, брат, налий нам ше пу кілішку... Й субі — налий!
— Ви б-но лукче хлопця пусадили, бу нього вже хітає,— тихо забалакала мулудиця.
— Ничо, кажу, — я пустою, я ше русту, ту ни пу-пушко-дить... Давайт лукч пу стопці, бу я ж суломи вам ни тако накідав, а втрамбував! Ану-но рузкушелюйтесь!
— О, чула? —бекають дід.— Наливай!
— Так, за те, шу втрамбував,— гукаю.
— Нє! Стїй! — перебивають дід.—Христю, дава-но вип'їм вдвох, шуб ізмєни ни було! Шуб ти мині — й-як пу струнці, худила! Поняла?
А я й субі:
— Жуна — да убуїться мужа!
Хтів ше й рукою махнути, й махнув би був, али впав...
...Прукінувсь аж каля сила. Сніг під санями рипить. Друти гудуть, місяць прамо в гочи мині світить. І бичкі біжать підтюпцьом, парую хекають. Видно, хулудно для них. А мині — бжоли. Лижу, як в кулисці. В гулувах — місяць, а каля нїг — мати... Плаче... Чо цє вуна? Де цє вуна взялась? Тре мині ногі, а я й ни чую! Затерпли, чи шо?..
— Мамо!
О, прупала! Й місяць зайшов... Чи то я гочи закрив? О, знов є місяць... І знов зайшов...
Отако на бучку я й буду лижати аж ду дому. Вкриюсь бичачую парую — дий буду лижати... Дудомцю ньо-ньо!
Цє ж сило? Нє, то — узирети. А де ж сило?
Ну, всьо. Тра спати...

Продовжуємо перекладати з української літературної на не дуже літературну.

Григір Тютюнник, Тайна вечеря

                                                         


ТАЙНА ВИЧЕРА
— Вйо-но, бичкі! — кричу на всей шлях, а вуни якто й ни чують: плентаються субі пумалу, бу знають, шу ни дудоми, а з доми йдуть. А тут ше й проти вітру, й губи мині путерпли так, шу кричу «бичкі», а вимувляю «мичкі». Мо', вуни туго й ни слухаються, бу бичкі ж — цє їдне, а мичкі —начче...
— Вйо-но, мичкі!
Визу для діда Пумазана сулому в гурудок. Він в нашуму кулгоспі ощеп на кузню зрубив й крокви пув'язав. Дий така для нього плата: сані суломи й ше, кажуть, ячменю півтора цінтнери. За ячмінь ни знаю — мо', й справді за кузню, а пру сулому знаю: брихня. Суломи дав бригадір за те, шу Пумазан для нього пурога зрубив новуго й штири парі гуконниць хвільончастих. Так шо — брихня.
Али якє мині діло? Мує діло привезти суломи, скінути — дий давайт, діду, вичерати! Для бригадіра пуриг й гуконниці надурняк, а мині — вичера!
Уто тоно хулудно дуже. Лижав на суломі — ногі мерзнуть, пириліз на дишиль — бичкі хвустами б'ються, став йти — прудуває геть. Аби ше удежа добра, а то шинеля німецька, куцинька: видно, німець маленькій був. Дий ше й биз кішенів. Пруризано, а кішенів нима: пуудгнивали. Уто вуно пруз пруризане й дме.
— Вйо-но, мичкі!
Цє вже, майбуть, з півкілометри йду й пушті ни мерзну. Привик. Тулюсь ду бичачуго боку, покі свий бік нагрию — їден, правий. Туді пувертаюсь спиную ду вітру й грию другій — лівий. А правий покі дубіє путрохі. Ну ничо, якось дуб'юсь. Скіну сулому, зайду ду хати й — рузкушелюйтесь, діду, на вичеру! Ги-ги, н'аякже!
Он на тому тижні ми як вузили сулому для гулуви сільради з Сименом Ударкувичом (батько в нього ни знати хто, а мати — Ударка), ту шо тоно й ни пуставляли нам на стїл: й бурщу, й сала мерзлуго, з чирвонинькім всиридині, і каши мулочнуї... Пуїли добре! Тоно з салом трохі ни пувезло, бу ду нього виделка дали. А як дали, ту вже ж руками в миску ни пулізиш. Взяли ми виделка (тяжкі такі, німецькі), пунаколювали пу трошкі — й в рит. А сало раз — і пирснуло. І в Симена, і в мене! Уто сміху! Дий ми туді руками... Покі гулувиха в хаті — руками, а зайде — знов виделка бирем... Дий тако пудужали й бігом дудоми. Никому й ни рузказували, бу в нас такі люди, шу тоно зруби шо — зразу вкривлять...
— Вйо-но, мичкі!
Уньо вже й гурудок видно. Дивинося, як рано засвітили... Й гікна нипунамерзяни, ясни. А в нас в силі — жовти. Ну як на них льоду на палець.
...Так шу скіну сулому, пувичеряю, ляжу в сані, накрию ногі суломкою й вйо дудомцю! Назад бичкі бігом будуть бігти до яслив, ту ни встигну геть і змерзнути.
А мо', дід випити шо дасть. А шо? Мо' й дасть! Він, рузказують, страх якій багатий. Н'а шо ж, як мулудих плотнїків на вуйні пубило, хлопців — в ФЗО на Думбас пузабірали, а плотнїкувати в кулгоспах ту тра ж комусь. Уто й наймають всі діда Пумазана. Для нього хоч і сімсят років, а теше аж-аж-аж! Биз шнуривки — й як пу струнї.
Питають в нього жінкі:
«Кули пумрет, діду?»
Ту він сміється, плюне на дулоні, мургне дий й каже:
«А ви, каже, приходьте ду мене вичурами пу черзі, пуседим, пубалакаїм, туді й взнаїт, кули я вмру...»
От кумедия! Тут пу ділу нияк ни дубиреся, а для нього— «пубалакаїм»...
— Ану-но, лигуни!
Уто й хулудно. А темніє скоро. Кліпниш гучима, рузплющиш них, а вуно якто ше тимніш зрубилось. І ниде никого нима. Тоно друти гудуть. Бач чи ні як напнулись, чо ни рвуться? Їден, два, три, штири... Штири друти. А гудуть, якто них сто або тісяча ціла. Й кожин пу-свуйому: грубий — пу-грубуму, тонкій — туненько... А сулома на санях й субі шось там: сичить, куцюбриться уд мурозу і лущиться всиридині — влягаїться... О, мишка піснула! Майбуть, з навильником вкінув. Он куму типло й дубро! Й їсти є шо там кулусочок невимнятий знайде, там зирнятко з мишию... Хрум-хрум-хрум — вже й ни гулодна...
Їде в горуд. Дурна... Шо ти там їсти будиш? Цє тубі ни в купиці!
Ну, їдь, шо мині...
— Вйо-но!
Їнтиресно, шо дід вичерати пуставить? Ну, там — бурщу, сала, каши мулочнуї... Чи то ми в гулувихі такє їли! Уто набалакав: бурщу, сала — ту ж ми в гулувихі такє їли! А в діда — пубачим. Мо', вуни сьодні хулудцю наварили: як-ни-як, чулувік суломи привизе. От аби-то хулудцю! Або нє, ни тра хулудцю. З холуду й на холод — нє. Лукш, аби... Шо — аби? Он диви-но: загадав! Мо', діда й вдома нима, а я вже надумав...
Оцє ту припікає! Бичкі аж інийом взялися. Тра ше за сані схуватись, чи шо.
— Ксоб-но!
От тубі й схувався! Тоно притуливсь ду соломи, а сані як забіжать і в кучигури мине як пихне! Уто й схувався... І нашо я на нич рушив? Вдень хоч муроз ни такій був, а зари й дихнути ни дає.
Тоно так сказав субі, аж тако — вже й вітру нима, й сулома пиристала шарудіти — в гуличку заїхали. А бичкі, видно, шу пучули, бу зупинились.
—Е, бичкі, вже дома! — пуганяю дий за налигач, дий батужком хвіть— аж іний з холук пусипавсь.
Ну от ми й дубрались.
Гуличка ду діда гузенька, заметяна снігом наривні з щахветами. На кучигурах — світло з гікон лежить, дими з куминїв сивіють в садках. Й пахнуть. Уд кожнуї хати — ризним. Як друти в полі гули пу-ризнуму, так і дими з куминїв пахнуть кожин свуїм: то юшкую, то млинчиками гарачинькіми, то й ни рузбиреш чим.
А в діда ни топиться. Видно, вже й вичеру нагутували, суломку виглядають.
— Ксоб, ксоб-но! — кричу каля дідувуго двору хрипко й втомляно: коб пучули, як я натягавсь в дурозі і в шо мині нихня сулома варт була...
А дід ничо: геть і за пуриг ни виходить. Уцє тако ждуть!
Лізу пу кучигурах ду гікна. Глянув на шибку. Дивинося! А дід ше й ни сам — з мулудичкую! Сидять убоє за стулом, пупивають... На покуті — рушникі вишивани купкую, два образи на лавці бугами дугури, а на них — жменька сухого диривію. А уньо пусирид хати — кумод з одтрухлую ножкую, прадка, услінчик... Мастити мають, чи шо? Хто ж цє тако зимою мастить?

Цитата: Pawlo от февраля 10, 2014, 00:07
тобто я зрозумів приблизно правильно

Так 

Цитата: LUTS от февраля 10, 2014, 00:03

Цитата: Pawlo от февраля 10, 2014, 00:01
"нипотриб добра" це "сильний непотріб"?

Велика непотріб. Це слово вживається як лайка, по відношенню до людини, досить часто.

дякую
тобто я зрозумів приблизно правильно

Цитата: Pawlo от февраля 10, 2014, 00:01
"нипотриб добра" це "сильний непотріб"?

Велика непотріб. Це слово вживається як лайка, по відношенню до людини, досить часто.

Цитата: Dy_što_ty_havoryš от февраля  9, 2014, 23:48

Цитата: Pawlo от февраля  7, 2014, 02:17

Цитата: Dy_što_ty_havoryš от февраля  6, 2014, 21:48
Инцярэсна, а ци гаварыу на астрожским говары Кастусь Астрожски.

Ну Костусем він себе наврядчи називав. Як і Калиновський

я жэ иранизирую

та я розумію 

Цитата: LUTS от февраля  9, 2014, 23:39

Цитата: Pawlo от февраля  9, 2014, 23:33
От підарас

Ну тако пудумати - ту да, нипотриб добра.

"нипотриб добра" це "сильний непотріб"?

Цитата: Python от февраля  9, 2014, 23:48

Цитата: LUTS от февраля  9, 2014, 22:59
- Ни тупіт мине, ни тупіт!..

У волинській тут теж твердість?

В мами в селі ближче до Житомирщини - так, в батька, на кордоні з Рівненщиною, було б "не тупіте".

Довгі роки, до речі, намагався перевчити себе - не вийшло. Так і залишилось "нат", "беріт", "рубіт".

Цитата: LUTS от февраля  9, 2014, 22:59
- Ни тупіт мине, ни тупіт!..

У волинській тут теж твердість?