Мої WarCraft'івські переклади

[DarkMax2]

Вирішив для цих перекладів створити окрему тему. Продовжувати буду тут.

Більший з двох місяців піднявся першим цього вечора, і тепер повис важкий та срібно-білий супроти чистого зірчастого неба. А нижче блискучого місяця вершини Червонокряжових гір, зведені в небо. Вдень сонце підхоплює іржаво-багряні барви великих гранітних піків, а в місячному сяйві вони перетворюються на високих погордих привидів. На захід лежить Елвіннський ліс, чия важка запона з великих дубів та рутових дерев тягнеться від передгір'я до моря. На схід простягається тьмяна твань Чорної Драгви, земля боліт та невисоких пагорбів, нетечей та затонів, знелюднілих поселень та причаєних небезпек. Тінь раптово пройшла по місяцю, крукового розміру тінь, що понеслася до діри в серці гори.
Там мов шмат було вийнято з тверді Червонокряжової гряди, зоставивши опісля круглу полонину. Колись це могло бути місцем якогось первісного небесного удару чи згадкою про зривистий землетрус, проте епохи зносили чашоподібну вирву до низки стрімголових заокруглених пагорків, які тепер колисані оточуючими їх грузлими горами. Жодне зі стародавніх елвіннських дерев не могло сягнути цієї височіні, і круглясте середгір'я залишалося пусткою, вкритою бур'янами та виткими лозами.
Посеред круглявих пагорбів лежала гола скелина, лиса, як маківка культираського торговельного магната. І справді, пагорок круто здіймається, а потім згладжений до майже пологого схилу в його верхівці, таки́м чином, що стає за формою подібним до людського черепа. Багато хто помічав це впродовж років, проте лише деякі були достатньо сміливі, могутні чи безтактні, аби згадати про те перед власником цієї маєтності.
На пласкій вершині кручі зросла стародавня вежа — товстий, масивний випин з білого каменю та темного розчину, рукотворне виверження, що латво поцілило в небо, забовванівши вище за навколишні пагорби, та сяюче в місячному світлі, мов маяк. Там біля основи вежі була невисока стіна, яка обвела подвір'я-вартівню, а всередині цих стін містилися розвалині залишки стайні та кузні, проте сама вежа неушкодженою панувала над усіма довколишніми кругленькими пагорбами.

[DarkMax2]

Once this place was called Karazhan. Once it was home of the last of the mysterious and secretive Guardians of Tirisfal. Once it was a living place. Now it was simply abandoned and timelost.
There was silence upon the tower but not a stillness. In the night's embrace quiet shapes flitted from window to window, and phantoms danced along the balconies and parapets. Less than ghosts, but more than memories, these were nothing less than pieces of the past that had become unstuck from the flow of time. These shadows of the past had been pried loose by the madness of the tower's owner, and were now condemned to play out their histories again and again, in the silence of the abandoned tower. Condemned to play but denied of any audience to appreciate them.

Колись це місце звалося Каражан. Колись це була домівка останнього з таємничих, потаємних Стражів Тірисфалю. Колись це була жива місцина, нині ж вона просто покинута та загублена в часі.
Тиша була над вежею, але не спокій. В обіймах ночі безшумні обриси снували від вікна до вікна, а примари водили танок попід балконами та парапетами. Менше, ніж привиди, проте більше, ніж спогади, вони були ні чим іншим, як шматками минулого, яке випало з плину часу. Ці тіні минулості були довільно вирвані божевіллям власника вежі, і тепер вони приречені розігрувати свої історії знов і знов у тиші полишеної башти. Їх прирекли грати, проте відмовили їм у будь-якому глядачеві, аби оцінити цю гру.

[DarkMax2]

World of Warcraft / 19 Feb 2016
Ragnaros and Alexstrasza Featured in 21-Page Preview for World of Warcraft: Chronicle Volume 1

Вступ: Космологія

Азерот - це лише один маленький світ у просторому всесвіті, царстві, сповненому сильних чарів та могутніх істот. Від світанку часів ці сили впливали на Азерот та околишній космос, налаштовуючи рух зірок та виліплюючи долю незліченних світів та смертних цивілізацій...

[DarkMax2]

Космічні сили

Світло та Тінь
Світло та Тінь є основоположними силами буття. Попри їхню протилежність по своїй природі, вони пов'язані між собою в космічному масштабі. Одне не може існувати без іншого.
Чисті Світло та Тінь існують в царстві поза межами реальності, але сліди їхньої присутності знаходяться в фізичному всесвіті. Світло проявляється як свята магія, коли ж Тінь, звана також Порожнечею, виявляється як тіньова магія.

Життя та Смерть
Сили Життя та Смерті тяжать над живущими в фізичному всесвіті. Енергія Життя, загальновідома як природна магія, сприяє росту й оновленню в усьому. Смерть, в формі некромантичної магії, діє як протилежність Життю. Це неуникна сила, що плодить відчай в смертних серцях і штовхає будь-що до стану занепаду та остаточного забуття.

Порядок та Безладдя
Сили Порядку та Безладдя впоряджають космічні закономірності фізичного всесвіту. Порядок найчастіше вбачається в реальності в містичній магії. Цей тип енергії питомо мінливий, і користування ним потребує значних акуратності та концентрації. Безладдя, навпаки, проявляється як вельми руйнівна скверна магія. Ця брутальна та надзвичайно наркотична енергія живиться, тягнучи життя з живих істот.

Стихії
Стихії вогню, повітря, землі й води слугують базовими будівельними блоками для усієї матерії фізичного всесвіту. Шаманські культури ведуть довгі пошуки життя в гармонії зі стихіями або відстоюють владу над ними. Для цього вони закликають одвічні сили Духу та Занепаду. Ті, хто шукає балансу стихій покладаються на Дух, який інколи іменується шаманами "п'ятим елементом" або "чі" монахами. Ця життєдайна сила поєднує та зв'язує все буття во єдине. Занепад же - це інструмент шамана, який бажає підкорити та зробити зброєю стихії.

[DarkMax2]

одвічні

Краще "первісні" чи "предковічні".

[DarkMax2]

Для порівняння:

Мій переклад:

Більший з двох місяців піднявся першим цього вечора, і тепер повис важкий та срібно-білий супроти чистого зірчастого неба. А нижче блискучого місяця вершини Червонокряжових гір, зведені в небо. Вдень сонце підхоплює іржаво-багряні барви великих гранітних піків, а в місячному сяйві вони перетворюються на високих погордих привидів. На захід лежить Елвіннський ліс, чия важка запона з великих дубів та рутових дерев тягнеться від передгір'я до моря. На схід простягається тьмяна твань Чорної Драгви, земля боліт та невисоких пагорбів, нетечей та затонів, знелюднілих поселень та причаєних небезпек. Тінь раптово пройшла по місяцю, крукового розміру тінь, що понеслася до діри в серці гори.

Там мов шмат було вийнято з тверді Червонокряжової гряди, зоставивши опісля круглу полонину. Колись це могло бути місцем якогось первісного небесного удару чи згадкою про зривистий землетрус, проте епохи зносили чашоподібну вирву до низки стрімголових заокруглених пагорків, які тепер колисані оточуючими їх грузлими горами. Жодне зі стародавніх елвіннських дерев не могло сягнути цієї височіні, і круглясте середгір'я залишалося пусткою, вкритою бур'янами та виткими лозами. Посеред круглявих пагорбів лежала гола скелина, лиса, як маківка культираського торговельного магната. І справді, пагорок круто здіймається, а потім згладжений до майже пологого схилу в його верхівці, таки́м чином, що стає за формою подібним до людського черепа. Багато хто помічав це впродовж років, проте лише деякі були достатньо сміливі, могутні чи безтактні, аби згадати про те перед власником цієї маєтності.

На пласкій вершині кручі зросла стародавня вежа — товстий, масивний випин з білого каменю та темного розчину, рукотворне виверження, що латво поцілило в небо, забовванівши вище за навколишні пагорби, та сяюче в місячному світлі, мов маяк. Там біля основи вежі була невисока стіна, яка обвела подвір'я-вартівню, а всередині цих стін містилися розвалині залишки стайні та кузні, проте сама вежа неушкодженою панувала над усіма довколишніми кругленькими пагорбами.

Колись це місце звалося Каражан. Колись це була домівка останнього з таємничих, потаємних Стражів Тірисфалю. Колись це була жива місцина, нині ж вона просто покинута та загублена в часі.

Російський переклад:

Этим вечером первой поднялась большая из двух лун, и теперь она, набухшая, серебристо-белая, висела посреди ясного, усыпанного крупными звездами неба. Внизу, облитые лунным сиянием, тянулись ввысь пики Красного хребта. При свете дня величественные гранитные скалы отблескивали на солнце пурпуром и ржавчиной, но под луной это были всего лишь высокие надменные призраки. К западу от хребта рос лес Элвинн, простирая густой покров своих огромных дубов и атласных деревьев от предгорий до моря. К востоку расстилалась унылая Черная Топь — земля болот и приземистых холмов, мелких озер и стоячих заводей, покинутых поселений и скрытых опасностей... Но вот лунный диск пересекла чья-то небольшая тень, держа путь к расселине в сердце горного кряжа.

Здесь из твердыни Красного хребта словно был вырван большой кусок, и на его месте образовалась круглая долина. Возможно, когда-то здесь упал метеорит или взорвался вулкан, но прошедшие эпохи сгладили вогнутую поверхность кратера, превратив ее в ряд округлых крутобоких холмиков, обрамленных отвесными склонами окружающих гор. Ни одно из деревьев не могло расти на такой высоте, и круглые холмы были голыми, не считая зарослей бурьяна и густого кустарника.

В центре долины из россыпи холмов выдвигалась голая скала, лысая, как макушка купеческого старейшины в Кал Тирасе. И действительно, ее склоны вздымались круто вверх, а затем полого тянулись до самой вершины. Так что скала напоминала по форме человеческий череп. Многие замечали это сходство, но лишь немногие были достаточно смелы, или могущественны, или бестактны, чтобы упомянуть об этом в присутствии хозяина этого места.

На плоской верхушке скалы возвышалась древняя башня — мощный, массивный колосс из белого камня, скрепленного темным раствором, рукотворный взрыв, грациозно вздымавшийся к небу, поднявшийся выше окрестных холмов и. сверкавший в лунном свете подобно маяку. Вдоль подножия башни тянулась низкая стена, окружавшая двор с полуразрушенными хозяйственными постройками, но сама башня сохранилась прекрасно.

Когда-то это место называлось Каражан и служило прибежищем последнего из таинственных и недоступных Стражей Тирисфала. Когда-то здесь жили. Теперь это были просто древние развалины.

Щоправда це з мережі. Не звіряв з тим, що на полиці.

І англійський оригінал:

The larger of the two moons had risen first this evening, and now hung pregnant and silver-white against a clear, star-dappled sky. Beneath the lambent moon the peaks of the Redridge Mountains strained for the sky. In the daylight the sun picked out hues of magenta and rust among the great granite peaks, but in the moonlight they were reduced to tall, proud ghosts. To the west lay the Forest of Elwynn, its heavy canopy of greatoaks and satinwoods running from the foothills to the sea. To the east, the bleak swamp of the Black Morass spread out, a land of marshes and low hills, bayous and backwaters, failed settlements and lurking danger. A shadow passed briefly across the moon, a raven-sized shadow, bearing for a hole in the heart of the mountain.

Here a chunk had been pulled from the fastness of the Redridge Range, leaving behind a circular vale. Once it might have been the site of some primeval celestial impact or the memory of an earth-shaking explosion, but the aeons had worn the bowl-shaped crater into a series of steep-edged, rounded hillocks which were now cradled by the steeped mountains surrounding them. None of the ancient trees of Elwynn could reach its altitude, and the interior of the ringed hills was barren save for weeds and tangled vines.

At the center of the ringed hills lay a bare tor, as bald as the pate of a Kul Tiras merchant lord. Indeed the very way the hillock rose steeply, than gentled to a near-level slope at its apex, was similar in shape to a human skull. Many had noted it over the years, though only a few had been sufficiently brave, or powerful, or tactless to mention it to the property's owner.

At the flattened peak of the tor rose an ancient tower, a thick, massive protrusion of white stone and dark mortar, a man-made eruption that shot effortlessly into the sky, scaling higher than the surrounding hills, lit like a beacon by the moonlight. There was a low wall at the base of the tower surrounding a bailey, and within those walls the tumbledown remains of a stable and a smithy, but the tower itself dominated all within the ringed hills.

Once this place was called Karazhan. Once it was home of the last of the mysterious and secretive Guardians of Tirisfal. Once it was a living place. Now it was simply abandoned and timelost.